З височини зір сягав аж до південного краю острова, від мису Кіготь на південному сході до Зміїного мису на південному заході.. На північному заході здіймалася гора Франкліна, що затуляла собою добру чверть обрію.
Зі свого спостережного пункту Герберт міг бачити всю ту ще невідому частину острова, де могли сховатися або й ховалися люди, про присутність яких підозрювали острівні поселенці.
Підліток пильно вдивлявся і в ліс, і в море. На морі нічого не було видно. Жодного вітрила ні на обрії, ні поблизу берега. Щоправда, лісовий масив приховував узбережжя, і якби до самого берега причалив якийсь корабель, особливо корабель без рангоута, то Гербертові його просто не було б видно. Не міг він нічого розгледіти і в хащах лісів Далекого Заходу. На багато квадратних миль ліс утворював над землею щільний купол без єдиної прогалини, без єдиного просвіту. Неможливо було навіть простежити за руслом річки Вдячності і розгледіти те місце в горах, де вона брала початок. Можливо, десь на захід текли й інші струмки та річечки, але Герберт не міг цього стверджувати.
Та коли не видно жодної ознаки людського табору, то, може, десь в’ється хоч невеличкий димок, що свідчив би про присутність людини? Тож Герберт і далі пильно вдивлявся в навколишній простір. Повітря було чисте, прозоре, і на тлі неба за такої погоди вирізнявся б найменший димок. На якусь мить Гербертові здалося, ніби він помітив на заході тоненьку цівку диму, однак, придивившись уважніше, хлопець дійшов висновку, що помилився. А дивився він дуже пильно і зір мав чудовий… Ні, справді, нічого там не було.
Герберт зліз із дерева, й мисливці повернулися до Гранітного палацу.
Через день, 28 жовтня, знову трапилася пригода, якої ніхто не міг пояснити.
Миль за дві від Гранітного палацу Герберту й Набові пощастило натрапити на березі й піймати чудовий екземпляр черепахи — морської черепахи, панцир якої був поділений на квадратики з прекрасним мінливим зеленим полиском.
Герберт помітив її поміж скелями, коли вона пластувала до берега.
— Сюди, Набе, сюди! — крикнув він.
Прибігши, Наб захоплено вигукнув:
— Прекрасне створіння! Але як нам забрати її з собою?
— Дуже просто, Набе, — відповів Герберт. — Перевернемо черепаху на спину, і вона не зможе від нас утекти. Візьми свого кийка і роби так, як я.
Відчувши небезпеку, черепаха заховалася всередину панцира. Сховалося все — і голова, і лапи — перед мисливцями лежала ніби кам’яна брила.
Тоді Герберт і Наб підклали під неї кийки й не без натуги перевернули її на спину. Маючи футів три завдовжки, черепаха важила щонайменше чотириста фунтів.
— Добре! — вигукнув Наб. — Ото зрадіє наш друзяка Пенкроф!
Та й як було не зрадіти друзяці Пенкрофові — м’ясо черепах, що харчуються водоростями, аж солодке на смак. У цю мить із-під панцира виглянула сплюснута маленька голівка, що дуже розширювалася ближче до шиї через глибокі западини в скронях, схованих під шатром панцира.
— І що ж ми тепер робитимемо? — спитав Наб. — Не можемо ж ми тягти її до Гранітного палацу!
— Лишімо її тут, — відповів Герберт. — Сама вона перекинутися не зможе, а ми повернемося по неї, прихопивши візок.
— Домовились.
Та все ж задля перестороги, яку Наб вважав зайвою, Герберт попідкладав під черепашачий панцир великі камінці, що не дали б їй розхитуватися. Після цього мисливці пішли до Гранітного палацу, простуючи піщаним берегом, що широко оголився під час відпливу.
Аби здивувати Пенкрофа, Герберт нічого йому не сказав про «чудовий екземпляр черепахи», перевернутої догори черевом на піщаному березі; через дві години Герберт і Наб повернулися з візком на те місце, де зоставили черепаху. Та «чудового екземпляра черепахи» там не було. Наб і Герберт перезирнулися, потім уважно подивилися навколо. Ні, вони не помилялися: черепаха лежала саме на цьому місці. Хлопець навіть знайшов камінці, що їх підкладав під панцир, а отже, був упевнений, що помилитися він не міг.
— От тобі й маєш! — розчаровано сказав Наб. — То ці тварюки спроможні ще й перевертатися?
— Виходить, так, — відповів неспроможний нічого збагнути Герберт, розглядаючи на піску камінці.
— Ото побиватиметься Пенкроф, коли довідається про все!
«А панові Сміту, мабуть, теж важко буде пояснити зникнення черепахи», — подумав Герберт.
— Добре, — мовив Наб, котрому хотілося б приховати їхню невдалу пригоду. — Ми нікому нічого не скажемо.
— Навпаки, Набе, ми повинні про все розповісти, — заперечив Герберт.
І обидва, знову взявши марно притягнутого возика, повернулись додому.
Підійшовши до інженера і моряка, котрі в цей час разом майстрували човна, Герберт розповів їм про все, що сталося.
— Ну й розтелепи! — не стримав роздратування моряк. — Отак проґавити щонайменше п’ятдесят супів!
— Схаменися, Пенкрофе! — обурився Наб. — Ми не винні в тому, що втекла черепаха, — ми перевернули u на спину!
— То погано перевернули! — не здавався впертий моряк.
— Погано?! — вигукнув Герберт і розповів, що навіть попідкладав камінці під черепашачий панцир.
— Чудасія та й годі, — пирхнув Пенкроф.
