— Пане Сайресе, — звернувся до інженера Герберт. — Я вважав, що перекинута на спину черепаха — надто коли вона великих розмірів, — не може сама стати на лапи, правда ж?
— Правда, синку, — відповів Сайрес Сміт.
— Тоді як це могло трапитися?..
— На якій відстані від моря ви залишили черепаху? — запитав інженер, припинивши роботу і обмірковуючи те, що сталося.
— Щонайбільше, футів за п’ятнадцять, — відповів Герберт.
— На ту пору був час відпливу?
— Так, пане Сайресе.
— Все ясно, — відповів інженер. — Те, чого черепаха не могла зробити, лежачи на піску, вона легко могла зробити у воді, очевидно, перевернувшися, коли її підхопив приплив, і спокійно попливши в море.
— Ми таки й справді шелепи! — вигукнув Наб.
— Саме це я й мав честь вам повідомити! — сказав Пенкроф.
Ніхто не засумнівався у поясненні Сайреса Сміта. Але чи був він сам переконаний у безперечності такого пояснення? Важко сказати.
Двадцять дев’ятого жовтня легкий човен був готовий. Пенкроф дотримав обіцянки і за п’ять днів спорудив із кори щось на зразок піроги, корпус якої скріпив гнучкими прутами з крехімби. Лавка на кормі, друга лавка посередині, аби укріпити борти, спереду — третя лавка, по боках планшири для закріплення кочетів, двоє весел, стернове весло, — так було споряджено човна завдовжки дванадцять футів і вагою не більше двохсот фунтів. Щодо його спуску на воду не виникло жодних труднощів. Це було надзвичайно просто: легеньку пірогу перенесли на піщаний берег, поставили біля самого моря навпроти Гранітного палацу, приплив підняв його, і човен загойдався на поверхні води. Відразу вскочивши в нього, Пенкроф спробував керувати стерновим веслом і переконався, що пірога цілком придатна для здійснення його задумів.
— Слава! — гучно закричав моряк, не нехтуючи нагодою похвалитися власним успіхом. — На човні можна здійснити навіть подорож навколо…
— Світу? — підхопив Гедеон Спілет.
— Ні, острова, — відповів Пенкроф. — Кілька каменів для баласту, на ніс мачту й вітрило, яке нам коли-небудь змайструє пан Сайрес, і ми вирушимо в далеке плавання! То що, пане Сайресе, пане Спілете, Герберте і ти, Набе, невже ви не хочете випробувати наше нове судно? Хай йому чорт! Треба ж нам дізнатися, чи втримає воно всіх п’ятьох!
Справді, вони мусили здійснити цей дослід. Пенкроф одним помахом весла підвів човна вузькою затокою поміж скелями до піщаної коси, і друзі вирішили, що вони сьогодні ж випробують пірогу, пройдуть на ній понад берегом до першого скелястого мису в південній частині бухти.
Залазячи в човен, Наб вигукнув:
— Та в твоєму кораблі повно води, Пенкрофе!
— Дрібниці, Набе! — відповів моряк. — Дерево повинне набрякнути. Днів через два сюди й краплі не просочиться, і в нашому човні буде не більше води, ніж у шлунку п’яниці. Залазьте!
Отож усі сіли в човен, і Пенкроф повів його у відкрите море. Стояла чудова погода, море — тихе, наче поверхня невеличкого озерця, і пірога могла плисти ним так само, безпечно, як тихою течією річки Вдячності.
Наб сів за одне весло, Герберт — за друге, а Пенкроф став на кормі зі стерновим веслом.
Моряк перетнув затоку і обігяув південний кінець сусіднього острівця. З півдня віяв легенький бриз. Хвиль не було ні в протоці, ні у відкритому морі, а легеньких довгих брижів, що здіймалися на поверхні моря, важко навантажений човен майже не відчував. Колоністи відпливли десь на півмилі від берега і тепер могли бачити гору Франкліна у всій її величі.
Потім керований Пенкрофом човен зробив віраж, повернувся до гирла річки Вдячності й поплив понад берегом, що, вигинаючись, тягся до крайньої точки мису і затуляв від зору колоністів Качине болото.
Крайня точка перебувала миль за три від річки Вдячності, рахуючи не по прямій, а по береговій лінії. Колоністи вирішили добратися до краю мису і звідти побіжно оглянути все узбережжя до мису Кіготь.
