Протягом кількох перших годин походу колоністам знову зустрілися цілі зграї мавп, котрих, здавалося, вкрай дивували люди, — їх вони напевне бачили вперше. Дивлячись на них, Гедеон Спілет жартома питав, чи ці меткі й дужі четверорукі не сприймають його самого і його супутників за своїх звироднілих родичів? Та й справді, подорожні щокроку спотикалися в чагарниках, перечіплювалися через ліани, наштовхувалися на повалені стовбури дерев і мали досить жалюгідний вигляд порівняно зі спритними тваринами, що, легко перестрибуючи з гілки на гілку, залюбки долали будь-які перешкоди. Мавп було багато, проте, на щастя, вони не виявляли ворожих намірів.
Траплялися також дикі кабани, агуті, кенгуру, різні гризуни і навіть два-три сумчасті ведмеді, у яких Пенкроф з задоволенням всадив би кілька куль.
— Але, — як він казав, — полювання ще не відкрито. Підстрибуйте, літайте й стрибайте собі з миром, друзі мої. Ми побалакаємо, коли повертатимемось назад!
О пів на десяту ранку дорогу їм заступила невідома річка завширшки від тридцяти до сорока футів, стрімка течія якої вирувала і з гуркотом розбивалася об численні скелі. Річка була глибока й прозора, але зовсім не придатна для судноплавства.
— От ми й відрізані від моря! — вигукнув Наб.
— Ні, — відповів Герберт, — річка вузька, перепливти її нам не важко.
— Навіщо? — запитав Сайрес Сміт. — Поза всяким сумнівом вона впадає в море. Підемо лівим берегом униз за течією, і мене вельми здивувало б, якби за дуже короткий час вона не вивела нас до моря. В дорогу!
— Хвилиночку! — спинив їх журналіст. — А дати назву річці ви забули? Не залишаймо-білих плям на нашій карті.
— Слушно! — підтримав його Пенкроф.
— Придумай, синку, назву, — мовив інженер, звертаючись до підлітка.
— А чи не краще зачекати, поки дійдемо до її гирла? — завагався Герберт.
— Гаразд, — погодився Сайрес Сміт. — Гайда вниз за течією!
— Зачекайте ще хвилину! — т попросив Пенкроф.
— Що сталося? — обернувся журналіст.
— Полювання заборонене, та риболовля, як на мене, іще дозволена, — сказав моряк.
— Не можна марнувати часу, — зауважив інженер.
— О, тільки п’ять хвилин! — попросив Пенкроф. — Я вас затримаю тільки на п’ять хвилин, зате від цього виграє наш обід!
Моряк одразу ж ліг на берег, занурив руки у стрімку воду й за хвилину наловив кілька десятків прекрасних раків, що аж кишіли поміж камінням.
— Ото смакота буде! — вигукнув Наб, кидаючись другові на допомогу.
— Казав же я: крім тютюну, все є на цьому острові, — пробурмотів, зітхнувши, Пенкроф.
Не минуло й п’яти хвилин, як колоністи наловили безліч раків, — так багато їх водилося в річці. Набравши цілий мішок членистоногих із синім, наче кобальт, панциром та з клешнями із зубчиками на кінці, вони знову вирушили в дорогу.
Іти понад річкою стало легше, й колоністи просувалися тепер набагато швидше. На березі й досі не стрічалося ознак присутності інших людей. Час від часу траплялися тільки сліди великих тварин, що спускалися до річки на водопій, — ото й усе; зрозуміло, не в цій частині лісу Далекого Заходу в пекарі хтось поцілив дробинкою, яка коштувала морякові зуба.
Проте, спостерігаючи за стрімким потоком, що мчав до моря, Сайрес Сміт дійшов висновку, що він зі своїми товаришами перебуває набагато далі від західного узбережжя, ніж досі здавалося. Та й справді, на той час у морі настав приплив, і якби гирло річки було хоча б за кілька миль, він неодмінно погнав би течію річки в зворотному напрямку. Проте цього не відбувалося, і річка текла за своїм природним нахилом русла. Інженер, очевидно, украй здивований, часто подивлявся на компас, аби на власні очі побачити, чи не веде їх звивиста річка в глиб лісів Далекого Заходу.
А тим часом вона все ширшала й ширшала і води її ставали щораз спокійнішими. Дерева на правому боці річки росли так само густо, як і на лівому, і там, і там стіною стояли хащі, проте ліси тут, безумовно, були безлюдні, адже Топ жодного разу не гавкнув, а розумний собака обов’язково повідомив би свого хазяїна, якби поблизу річки опинився якийсь заброда.
О пів на одинадцяту, на превелике здивування Сайреса Сміта, Герберт, котрий трохи випередив супутників, раптом спинився і крикнув:
— Море!
За кілька хвилин перед колоністами, що спинилися на узліссі, постало давно очікуване західне узбережжя острова.
Але як воно відрізнялося від східного узбережжя, на яке їх закинув випадок! Тут не було ні гранітних круч, ні рифів у морі, ні навіть піщаного берега. Все воно поросло густим лісом, і хвилі добігали аж до дерев, що схилилися над водою. То був не звичний для ока берег, який його найчастіше творить природа, стелячи широкий піщаний килим чи примхливо нагромаджуючи кам’яні скелі, а чудове узлісся, поросле найпрекраснішими в світі деревами. Русло річки лежало так високо над рівнем моря, що в нього не проривалися морські хвилі навіть під час найбільших припливів, і величні дерева пустили в родючу землю на гранітній основі таке саме міцне коріння, як і там, у глибині острова.
