— Гадаю, ви помиляєтесь, Пенкрофе, — відповів Гедеон Спілет. — Евкаліпт починають використовувати, й досить успішно, у червонодеревних виробах.
— А я іще додав би, — сказав підліток, — що евкаліпти належать до роду дерев, у якому безліч дуже корисних видів: фейхоа, що дає плоди фейхоа; гвоздикове дерево, із квітів якого готують прянощі; гранатове дерево, що дає гранати: «eugenia cauliflora», з її плодів одержують непогане вино; мирт «ugni», його сік — смачний алкогольний напій; мирт «caryophyllus» — з його кори добувають чудову корицю; «eugenia pimenta» дає ямайський стручковий перець; мирт звичайний, його ягоди замінюють перець; «eucaliptus robusta», з нього добувають дуже смачну манну; «eucaliptus Gunei», з переброженого соку якого готують пиво; нарешті, дерева, відомі під назвою «дерева життя», або «залізні дерева», які належать до того ж роду миртових і налічують сорок шість родин і тисячу триста видів.
Підлітка не уривали, і він натхненно прочитав товаришам урок іа ботаніки. Сайрес Сміт слухав усміхаючись, а Пенкроф — з невимовною гордістю.
— Дуже добре, — сказав Пенкроф, — але я ладен запри-сягтися, що всі корисні рослини, які ти назвав, не такі велетні, як оті дерева.
— Ти маєш рацію, Пенкрофе.
— Отже, я лишаюсь при власній думці: велетні ні на що не придатні, — не відступав Пенкроф.
— І все ж таки ви помиляєтесь, Пенкрофе, — промовив інженер. — Саме ці велетні-евкаліпти, під якими ми перебуваємо, дуже корисні.
— Для чого ж?
— Для оздоровлення краю, де вони ростуть. Чи відомо вам, як їх називають в Австралії й Новій Зеландії?
— Ні, пане Сайресе, не відомо.
— їх там називають «лихоманкові дерева».
— Тому, що вони викликають лихоманку?
— Ні, вони їй запобігають!
— Чудово, я собі це занотую, — мовив журналіст.
— Занотуйте, дорогий Спілете, вже доведено, що евкаліпти оздоровлюють місцевість.
Цей природний запобіжний засіб давно випробували в країнах Південної Європи й Північної Африки, в місцевостях, де багата боліт, — . і що ви думаєте? Стан здоров’я тамтешніх жителів поступово ставав далеко кращим, ніж перед тим. У районах, укритих евкаліптовими лісами, назавжди зникає переміжна пропасниця. Цей факт уже не підлягає сумніву, що має тішити і нас, поселенців острова Лінкольна.
— О, який острів! Який благословенний острів! — вигукнув Пенкроф. — Кажу ж вам: на ньому є все… Тільки б…
— Знайдеться й це, Пенкрофе, і це знайдемо, — мовив інженер. — Та пора в дорогу. Пливтимемо, аж поки річка зможе нести пірогу!
Отже, мандрівники попливли далі й зо дві милі пропливли серед величних евкаліптів, які у цій частині лісу здіймалися над усіма іншими деревами. Простягалися вони на неоглядну далину по обидва боки річки Вдячності, що зміїлася поміж високих і зелених берегів. Подекуди на дні річки росли високі трави й навіть виступали гострі скелі, через які пливти ставало щораз важче. Зрештою ніяк стало гребти веслами, і Пенкроф мусив штовхати човна жердиною. Відчувалося також, що вода весь час спадає, й недалеко та хвилина, коли човен буде змушений спинитися через мілководдя. Сонце хилилося до обрію, і на землю лягали довжелезні тіні від дерев. Сайрес Сміт, бачачи, що цього дня вони не зможуть досягти західного узбережжя острова, вирішив отаборитися на березі в тому місці, де вже не буде змоги пливти далі. Він вважав, що до морського берега іще від п’яти до шести миль, а така відстань була надто велика, аби намагатися пройти її вночі у невідомому густому лісі.
Човен, не спиняючись, просувався річкою в глиб лісу, що знову дедалі густішав, та й звірів у ньому ставало щораз більше, — моряка ще не зраджували очі, а він нібито бачив цілі зграї мавп, які бігали попід деревами. Іноді навіть то одна, то друга зупинялися неподалік від човна і дивилися на мандрівників, не виявляючи ніякого страху, так, ніби, бачачи людей уперше, іще не знали, що їх треба боятися, їх дуже легко було б усіх перестріляти, але Сайрес Сміт рішуче заперечив проти безглуздого винищення мирних тварин, хоч у затятого мисливця Пенкрофа аж надто свербіли руки. Та це було й обачніше, бо дужі й надзвичайно спритні мавпи могли стати небезпечними, якби їх роздратували нікому не потрібним нападом.
Щоправда, моряк їх розглядав із чисто кулінарного погляду, і ці травоїдні тварини могли б вважатися вельми смачною дичиною, але колоністи мали вдосталь їжі й не марнуючи своїх набоїв.
Близько четвертої після полудня через річкові водорості й каміння пливти по річці Вдячності стало ще важче. На берегах здіймалися щораз вищі кручі: тепер вузенька річка пробиралася між першими відрогами гори Франкліна. Напевне, її витоки були вже недалеко, адже вона живилася водами, що бігли з південних схилів гори.
— Не мине й чверті години, як нам доведеться зупини— тися, пане Сайресе.
— Ну що ж, зупинимось, Пенкрофе, і розташуємося на нічліг.
— На якій ми відстані від Гранітного палацу? — запитав Герберт.
— Миль за сім, — відповів інженер. — Беручи при цьому до уваги повороти річки, через які ми відхилилися на північний захід.
— Попливемо далі? — запитав журналіст.
