Журналіст, Герберт і Пенкроф таким чином кілька разів висаджувалися то на лівому, то на правому березі. Лівий берег був пологіший і лісистіший. Стежачи за кишеньковим компасом, інженер визначив, що від першого коліна річка тече з південного заходу на південний схід майже по прямій близько трьох миль. Можливо, напрямок її русла десь далі змінювався і вона повертала на північний захід, до відрогів гори Франкліна, звідки, очевидно, й починалися її витоки.
Під час одного з походів на берег Гедеону Спілетові пощастило впіймати живими двох самок і двох самців з родини курячих. То були птахи з довгими й тонкими дзьобами, довгою шиєю, короткими крилами і без ознак хвоста. Герберт мав цілковиту слушність, визначивши, що то одна з порід курей, і колоністи одностайно вирішили, що вони стануть першими поселенцями їхнього майбутнього пташника.
Але досі рушниці мовчали, і перший постріл пролунав у лісі Далекого Заходу тільки тоді, коли з’явився дуже красивий птах, який нагадував рибалочку.
— Я його впізнав! — крикнув Пенкроф, рушниця якого вистрелила ніби сама собою.
— Кого ви впізнали? — запитав журналіст.
— Птаха! Він утік від нас, коли ми вперше досліджували наш острів: саме на його честь ми й дали назву лісові.
— Жакамар! — вигукнув Герберт.
І справді то був жакамар — прекрасний птах із досить жорстким оперенням, що відливало металевим блиском. У нього вцілило кілька дробинок, і він каменем упав на землю; Топ приніс його в човна, а за ним і з дюжину чубатих попугайчиків із родини парнопалих, завбільшки з голуба: їхнє оперення яскраво-зелене, підкрилки малинові, а знизу чубчика — білий пружок. Чееть поцілити в попугайчиків належала підліткові, і він тим дуже пишався. Попугайчики смачніші за жакамара, — його м’ясо досить жорстке, — але Пенкрофа важко було переконати, що на світі знайдеться дичина, краща за жакамара.
О десятій ранку пірога опинилася біля другого коліна — миль за п’ять від гирла річки. Тут мандрівники стали на перепочинок, поснідали і посиділи на траві в затінку високих красивих дерев.
Ширина річки ще сягала від шістдесяти до сімдесяти футів, а глибина — шести футів. Інженер помітив, що в неї впадає багато приток, роблячи її повноводішою, але всі вони не судноплавні. Що ж до лісу, який поселенці називали лісом Жакамара, а також лісом Далекого Заходу, то йому, здавалося, не було меж. Ні в хащах, ні біля берега річки ніщо не свідчило про присутність людини. Колоністи не виявили нічогісінько, що свідчило б про те, що тут є люди; і було ясно, що ні сокира дроворуба не торкалася дерев, ні мисливський ніж першопрохідника не зачіпав ліан, які перекинулись зі стовбура на стовбур серед густих чагарників і високих трав. І якщо люди, котрі зазнали корабельної аварії, й висадилися на острів, то вони ще перебували десь на узбережжі, а не тут, у непрохідних заростях; не тут належало шукати їх.
Тому-то інженер і квапився якнайшвидше добутися до західного узбережжя острова Лінкольна, до якого, за його розрахунками, було щонайменше п’ять миль. Колоністи знову рушили в дорогу, і хоч їм здавалося, що русло річки веде їх не до узбережжя, скорше до гори Франкліна, все ж вони вирішили пливти човном доти, доки під днищем буде досить води, — так зберігалися сили й час, бо якби йшли лісом, довелося б прокладати шлях у хащах сокирами.
Та незабаром течія спинилася, на той час, очевидно, приплив закінчився або ж уже не відчувався на такій великій відстані від гирла річки Вдячності. Треба було братися за весла. Наб і Герберт сіли за гребні весла, Пенкроф — за стернове, й пірога знову попливла вгору проти течії. Що далі пливли вони до лісу Далекого Заходу, то рідшав ліс. Дерева росли не так густо, а подекуди стояли й поодинці. Та саме завдяки тому, що поміж ними було багато місця, світла й повітря, вони буйно розрослися на волі й милували око неповторною красою.
Які розкішні зразки флори ростуть у цих широтах! Поглянувши на них, ботанік, не вагаючись, визначив би, на якій паралелі лежить острів Лінкольна.
— Евкаліпти! — вигукнув Герберт.
І справді, то були величні дерева, останні велетні субтропічної зони, родичі тих евкаліптів, які ростуть в Австралії й Новій Зеландії і лежать на тій самій широті, що й острів Лінкольна. Деякі з них здіймалися на двісті футів. Обсяг стовбура біля основи сягав двадцяти футів, а кора, по якій стікала запашна живиця, була завтовшки у п’ять дюймів. Нема на світі нічого своєріднішого і прекраснішого, ніж ці величезні дерева з родини миртових, листя котрих, обернуте ребром до світла, не затуляє сонячного проміння, і завдяки цьому воно доходить аж до землі!
Біля підніжжя евкаліптів землю вкривали яскраві соковиті трави, із яких зграйками спурхували крихітні пташки, переливаючись на сонці, наче крилаті пурпурові камінці.
— Оце дерева так дерева! — вигукнув Наб. — Але чи є з них який-небудь толк?
— Де там! — озвався Пенкроф. — Мабуть, на світі є дерева-велетні так само, як велетні-люди. Їх тільки на базарі показувати!
