Поспіхом глянула на інші фото. Ці вже були зроблені перед хатою і зображували натовп, що зібрався на подвір’ї. Шоковані чоловіки й жінки з криком пропихалися до дверей. На одному фото широкоплечий хлоп виводив із хати Антека, а селяни, здавалося, готові були розірвати його голими руками. На другому було видно малого Даніеля, якого тримала на руках цицьката жінка. Останній знімок був дивним, бо на ньому виднілося лише коло перекошених від злості облич, вихоплених камерою знизу, наче зробив його той, хто лежав на землі. Ніна здогадувалася, що мешканці Старих Кутів збили з ніг Яна Козела й копняками дали йому зрозуміти, що це поганий момент виказувати фотографічну майстерність.
— І як, уже знаєш, хто вбивця? — запитала Тамара з виразом дитини, яка очікує, щоби фокусник витягнув із капелюха кроля.
— Гадки не маю, — зізналася Ніна, обертаючи фото. На одному знайшла написані чорнилом слова: «Палає кам’яний міст, на вежі стоїть дівчина, тримає у руках голуба, дощ мочить сукню з польових квітів».
Ще один допит?
Серце стрибнуло їй у горло, коли Видра вийшла на середину зали й заплескала в долоні, щоби звернути на себе увагу.
— Як я сказала, сьогодні роботи вже не буде, — почала охоронниця. — До вечора ви залишитеся тут. Вам не можна виходити без важливої причини, і я чи товариш Жук будемо пильнувати біля дверей. Обід з’їсте тут. А тепер прошу, щоби представники окремих груп підійшли по термоси із супом і по казанки.
— Ти підеш чи я? — запитала Тамара.
— Можу пройтися, — підвелася Ніна.
Коли вона повернулася з кухні, Тамара мала дивний вираз обличчя.
— Тут був Хуберт. Побачив фото, а потім узяв одне й кудись побіг.
— Може, сидить на своєму ліжку?
Тамара похитала головою.
Суп вони з’їли без апетиту, у похмурому мовчанні. У залі панувала важка атмосфера, ложки розмірено постукували об стінки казанків, у скло бив дощ, а тут і там чулися притишені розмови. Ніхто не мав бажання по-дурнуватому жартувати, а навколо Ніна бачила бліді обличчя і неспокій в очах.
— Віднесеш? — запитала Тамару, коли вони закінчили їсти.
Подруга звела брови.
— Хочеш мене позбутися?
— Це чесний обмін: я принесла обід, ти повинна віднести посуд. З однією рукою впораєшся, це лише два казанки й один невеличкий термос. А потім запитаємо у Видри, чи можемо піти до Яцека.
Тамара зітхнула.
— Ну, нехай так.
Ніна почекала трохи, а тоді підійшла до ліжка Хуберта. Воно й справді було порожнім, на ньому лежала тільки «Психіатрія». Дівчина провела пальцями по краю — книжка розгорнулася в місці, куди хлопець заглядав найчастіше.
«Параноїдна шизофренія», — прочитала дівчина, а тоді ковзнула поглядом по аркуші, затримавшись на словах «зорові й слухові галюцинації».
Ніна відклала товстий том і пішла до виходу.
— Мені треба в туалет, — заявила.
Видра неохоче кивнула.
— Тільки швиденько.
Замість піти до душової Ніна завернула на сходи. Хуберта знайшла на другому поверсі. Він сидів на найвищій сходинці, підтягнувши коліна до підборіддя і сховавши голову між руками.
— Ти не збожеволів, — сказала. — Повинен цьому радіти. Вона ж мертва.
— Я здогадався, — простогнав він.
— Дай вгадаю: була красива? Світловолоса? — Хуберт мав слабкість до білявок. — Покажеш мені її на фото?
Він підвів голову й сунув руку в кишеню. Там було фото, на якому плечистий чоловік виводив Антека з хати. А збоку, наче відокремлюючи себе від гніву натовпу, стояла молода жінка. Ніна придивилася уважніше: так, це точно був типаж Хуберта. Невеличка солоденька білявочка із волоссям, скрученим у кільця над чолом і з чарівно задертим носиком. Могла мати двадцять-скількісь-там років. Досить багато, щоби виявитися матір’ю малої дівчинки.
— Ти вперше зустрів її, коли ми разом пішли в село, так? Тоді, коли зник у нас з очей?
Хлопець кивнув.
— Сказала, що вона там ховається, і просила, щоб я нікому не говорив. А потім… Потім побачив Лиса й сховався, щоб він мене не побачив, а він… він пройшов поряд, начебто її не бачив. Начебто її там зовсім не було, розумієш? Я не знав, що про це думати, а потім почав читати твою книжку, а там був розділ про шизофренію, і… моя мати…
Ніна кивнула. Мати Хуберта була психічно хворою.
— Я боявся, що це спадкове і я теж божеволію, — поскаржився хлопець.
— Ти не збожеволів, — повторила дівчина. — Це духи. Той старший чоловік, твоя жінка й дівчинка, яку бачила Тамара… Вони всі давно мертві. Ми розмовляли з мертвими. Я могла б здогадатися і раніше. — Вона роздратовано струснула головою. — Часом ми натикалися на різні сліди життя в тому селі: тепла піч, крихти на столі й подібне, але це було… хаотично й нелогічно. Наприклад, у тій хаті, де з комина здіймався дим, я бачила багнюку, наче під вікном стояв хтось у брудних чоботах, але на порозі в куряві не було відбитків ніг. Але ж це неможливо, бо той, хто заходив би в хату, мусив перейти через поріг.
— Вважаєш, що вони всі померли? — запитав Хуберт. — Усе село?
