— Я повинен вам дещо розповісти… — почав він невпевнено.
— Ми знаємо, що це ти на нас доніс, — буркнула Тамара. — Якщо ти про це.
— Так, але… але… я можу пояснити…
— Почни спочатку, — запропонувала Ніна.
Яцек шморгнув носом.
— Початок був таким, як я і сказав: до моєї школи прийшли Чайка та Яструб і забрали мене просто з уроку. Але потім… Мене не повезли сюди, а віддали одному з них, тому, з яким приїхала Ніна…
— Лисові? — дівчина мала передчуття, що історія їй мало сподобається.
— Лисові, ага. І він узяв мене до моря, на такий порожній пляж, і наказав зійти на старий поміст. Лис стояв на початку, а я на кінці й весь тремтів, бо не надів куртку, а було дуже холодно, знаєте, такий паскудний вітряний листопадовий день із дрібним дощиком. Хвилі весь час заливали мені ноги, прогнилі дошки рипіли, й… ну, я дійсно боявся. А Лис почав говорити: що я важкий, а ті дошки довго не витримають, що за такої температури у воді дуже швидко настає охолодження і людина помирає. Навіть давав чіткі цифри й рівняння таким спокійним голосом, наче ми були в школі. Я просив, аби він дозволив мені спуститися, а він сказав…
— Що спочатку ти повинен видати всіх, хто був у Маркотах, — закінчив Хуберт, бо це був очевидний висновок.
Яцек кивнув.
— Я не хотів цього робити, але той поміст зламався, і я упав у воду. Вона дійсно була жахливо холодною, хвилі заливали мені обличчя, а Лис тримав за комір сорочки й не дозволяв рухатися. Я і не знав, що він такий сильний, він геть не здається таким… Я і справді боявся потонути, тож закричав, обіцяючи розказати все, що пам’ятаю. Лис мене витягнув і раптом став страшенно милий, дав ковдру й гарячого чаю, і взагалі. Сказав, що я добре зробив, а він обіцяє, що нікому з Маркотів нічого не станеться, що вони не бажають нас кривдити… Я потім захворів і кілька днів пролежав у лікарні, це правда.
— Перш ніж ми втекли на машині, ти розмовляв з Лисом, еге ж? — упевнилася Ніна. — Ти сказав йому, що ми маємо намір зробити, а він попередив тебе про привидів у лісі?
Яцек кивнув. По його обличчю текли сльози, а потім він розревівся. Ніна почувалася жахливо: з одного боку, вона була сповнена співчуття, з другого — збентежена: хлопці її віку рідко плакали перед дівчатами, а коли вже котрийсь і починав, то йому було по-справжньому погано.
Тамара й Хуберт теж мали невпевнені обличчя, але досить швидко отямилися.
— Не хвилюйся так, — сказала Тамара, плескаючи Яцека по спині. — Я насправді не маю претензій. Завдяки тобі тиждень не бачу мачуху, а це вже щось.
— Крім того, якби ти їм не сказав, це зробив би хтось інший, а нас усе одно знайшли б, — додав Хуберт. — Мені здається, ці проблеми стали неминучими ще в Маркотах.
— Якщо тебе це втішить, — сказала Ніна, — то я зламалася б набагато швидше. Лисові навіть не довелося би тримати мене у воді.
Вона завжди уявляла, що в подібній ситуації буде сміливою, що стерпить будь-який біль і будь-яке страждання, наче персонаж із книжок. І тільки тепер усвідомила, що реальність, імовірно, була би зовсім іншою. Ніна не була героїнею. Авжеж, могла час від часу піти на відчайдушний крок — як тоді, коли вистрибнула з потяга, але довготривалий опір — не її сильна сторона.
— Серйозно?
— Серйозно, — Ніна подумала, що, схоже, каже правду, і їй стало сумно, наче вона саме прощалася зі своїм образом героїні.
Яцек шморгнув носом. І далі не дивився їм в очі, але принаймні припинив плакати.
— Тамара й Хуберт витримали б, — буркнув він, наче з легким викликом.
— Тамара — поганий приклад, бо вона отримала від Славека відповідну рису і це аж ніяк не її заслуга, що вона тепер до дурості відважна…
— Дякую, — сказала старша дівчина, але Ніна не звернула уваги.
— …а Хуберт начитався романтичних книжок, і йому здається, наче він герой звідти. Я і ти — ми нормальні, тому повинні триматися разом, зрозумів?
Хлопець іще раз шморгнув носом і кивнув.
— Вибачте. Я… справді прошу вибачення.
— Усе нормально, — сказала Тамара, а Ніна повторила за нею:
— Усе нормально, — хоча геть так не думала.
Якби Яцек не мав поранень і не був у такому розпачі, усі точно розсердилися б, але ніхто не наважився пащекувати. От тільки це все одно не змінювало того факту, що вони опинилися в Інституті, з перспективою протистояти привидам і мінімальними шансами пережити найближчу ніч. І хоча Тамара й жартувала, таке навряд чи комусь сподобалося б.
Цієї миті Ласка всунула голову в палату й рішуче сказала:
— Кінець візиту на сьогодні. Пацієнт повинен відпочивати.
Тамара сердечно обійняла хлопця, Хуберт подав йому руку — що було трохи смішно, але дивно офіційно. Ніна ж після короткого вагання повторила жест подруги й обережно обійняла Яцека.
— Тримайся, — сказала.
— Нічого зі мною не станеться. Завтра я до вас приєднаюся.
«Якщо «завтра» взагалі настане», — подумала Ніна, але не промовила вголос.
Вона не встигла зняти пальто чи навіть вийняти з-під нього кінострічку, яку досі притримувала руками.
Не встигла зробити нічого, бо, коли вони увійшли до спільної зали, посередині стояла група з кільканадцяти в’язнів, а Жук читав наступні коди:
