Знехотя (у темряві було доволі приємно) дівчина розплющила очі, роззирнулася. Зала очікування зникла, а вона знову перебувала в одній із кімнат, де велися допити. Неподалік стояло знайоме крісло, перед ним висів білий екран, але замість апарата для слайдів стояв кінопроектор, а Ніна сиділа не в кріслі, а за столом, на стільці.
На другому стільці сидів поручник Даніель Лис.
Коли вона розплющила очі, він устав і присунув стілець Ніни ближче до екрану. Тримав щось у руці, а дівчина тільки через певний час зрозуміла, що це таке.
Її пальто. А під ним — кінострічка.
Лис кинув пальто на крісло, вставив стрічку на шпульку проектора.
— Ти ж хотіла глянути фільм, правда? Тож дивися.
Вона мала намір сказати, що ні, не хоче на це дивитися, але з губ не зірвалося ні слова. Поручник Лис увімкнув проектор, Ніна дивилася.
Спочатку було приміщення: звичайне, майже порожнє, із єдиним кріслом, що стояло посередині. Крісло точнісінько таке, як крісла з кімнат для допитів (воно мало навіть паски для прив’язування рук і ніг), але поряд не було обладнання для вимірювання мозкових хвиль чи будь-чого іншого в людини, яка б у ньому сиділа.
Лише порожнє крісло й чотири стіни. Потім двері відчинилися, і Ніна зрозуміла, що дивиться на приміщення, позначене карткою «Не заважати — йде операція».
Червона картка, авжеж.
До кімнаті увійшли двоє солдатів, ведучи Маріуша. А точніше, тягнучи, бо хлопець звисав поміж ними напівпритомно, наче велика лялька, спроквола й безрезультатно намагаючись перебирати ногами. Волосся мав зліплене потом, під носом засохла кров. Солдати посадили хлопця на крісло, і він одразу зсунувся, тож вони підтягли його. Один із солдатів засміявся і сказав щось другому — Ніна не почула, що саме.
Маріуш намагався тримати голову рівно, хоча було помітно, як важко йому це вдається. Очі були напівзаплющені, з-під повік поблискували білки.
Один із солдатів звернувся до когось поза кадром і, схоже, отримав відповідь, бо кивнув, виструнчився, а потім разом із напарником вийшов із кімнати.
Коли двері за ними зачинилися, у кадрі з’явилася Ласка, світловолоса й симпатична, як завжди. У долоні вона тримала шприц. Погладила Маріуша по вологому волоссю, коротко, але пестливо, і прошепотіла йому щось на вухо — наче видавала величезну таємницю.
А потім увіткнула хлопцю голку в шию й натиснула на поршень.
Маріуш обм’як іще до того, як рідина повністю ввійшла у вену. Риси його обличчя обвисли, голова впала набік. Усе відбувалося блискавично, заледве протягом кількох секунд.
Хлопець був мертвий, а Ніна зажмурилася у відчаї.
— Не хочу на це дивитися, — прошепотіла.
— Спокійно, це вже кінець, — зважаючи на звуки, Лис знімав стрічку з проектора. — Поглянь на мене. Нам треба поговорити.
Він розвернув її стілець так, щоб екран опинився у неї за спиною, а Лис — перед її обличчям, по той бік столу. Вона могла говорити й крутити головою, але здавалося, що коли спробує підвестися, то не втримається на ногах. Дівчина не була в змозі навіть витерти сльози, що текли з очей.
Чоловік зняв із зап’ястка годинник і поклав перед Ніною.
— У нас чотири хвилини, щоби хоч якось домовитися, — заявив.
— Вони… зроблять зі мною те саме? — запитала вона. Дивно, але наркотик, який дали Ніні, діяв їй на користь, бо до неї повернулася спроможність думати, а страх значно послабився.
Лис кивнув.
— Хіба я тобі допоможу. Можу це зробити за умови, що ти та, ким я тебе вважаю. Я шукав підлітків, які влітку в Маркотах перемогли Бестію-з-Кола, а особливо того, хто успадкував після смерті Славека його розум. Я готовий закластися, що це ти.
— Так, — вона вирішила, що немає сенсу відпиратися.
Три з половиною хвилини.
— Доведи це.
— Як?
— Здивуй мене тим, що ти не повинна знати.
Тік-так, тік-так. У дівчини в голові була пустка.
Три хвилини.
— Ніно?
— Хелена з групи «D» має роман з одним із солдатів, — випалила вона раптом. — Не знаю, як його звуть, вони перемовляються за допомогою стукання по трубах…
Лис легко звів брови.
— А щось менш особисте?
Вона мовчала, час спливав, приголомшення і слабкість минали, а на їхнє місце приходив страх. Ніна стиснула вологі від поту долоні на стільці.
— А коли… коли я доведу, що я розумна, що тоді?
— Станеш працювати на нас.
Вона закліпала очима.
— На кого? На комуністів?
— Я потім тобі поясню. Залишилося дві хвилини.
Нога під столом підстрибувала, наче хтось прив’язав до неї мотузку, а потім шарпав задля розваги. Уверх, униз, уверх, униз.
Тік-так, тік-так.
— Що я матиму робити?
— Скажімо так, допомагати нам у справах, пов’язаних із магією.
Вона облизала сухі губи.
— Мені доведеться… кривдити людей?
— Навпаки, багатьом ти могла б допомогти.
Півтори хвилини. Тік-так, тік-так.
— Я вам не вірю! — вибухнула Ніна. — Ви обдурили Яцека, мало його не втопили, а потім сказали, що ні з ким із Маркотів нічого не станеться… Чому я маю вам довіряти?
