— Спершу я хочу отримати відповіді на кілька запитань.
Очікувала на протести, пояснення на кшталт «не маю часу» тощо. Замість цього Лис відхилився на стільці й лаконічно промовив:
— Запитуй.
— У чому проблема із цими «червоними картками»? Мають магічну силу, але не вміють її контролювати?
Він кивнув.
— Або вміють, але використовують її для того, щоб кривдити інших. У газетах останнім часом чимало пишуть про такі справи. Батьки, що раптом якимось дивом випарувалися, таємнича смерть вимогливих учительок чи школярів, що ображали своїх однокласників. Я знаю випадок, коли розлютований десятиліток здійняв у повітря половину житлового будинку. Начебто батько відмовився купувати йому нові ковзани. Усім цим трагедіям ми могли б запобігти, якби знайшли тих дітей раніше.
Ніна подумала про Міхала з Любомежа, про Берту з Катовіце і хлопців, які померли на шкільному стадіоні в Ґолдапі, — але це геть не зменшувало несправедливості всього цього.
— Ви вбиваєте невинних ще до того, як вони встигнуть зробити щось погане.
— А ти знаєш інший вихід? Якщо так — то я охоче послухаю. Справді. Ці діти — бомби на двох ногах: коли вони вибухають, уже пізно когось рятувати.
— Але ж у вас є те, що блокує магічні здібності…
— Є, — визнав Лис. — Дуже спритний винахід, ми додаємо його в усю їжу. Проблема в тому, що це діє не більше ніж тиждень. Потім організм звикає, і людина з таким самим ефектом може щодня випивати склянку води.
— Ви можете… можете замкнути десь тих, хто по-справжньому небезпечний…
— Ага, замикання чудово діє на тебе, наприклад.
Ніна стиснула пальці на вушку кухля, а тоді пожбурила його у стіну. Рештки чаю стекли по бридкій масляній фарбі.
Лис терпляче чекав.
— Це найогидніше й найжахливіше виправдання насильства, яке я колись чула, — заявила Ніна. — Ніколи в житті я не вбила б когось так… про всяк випадок!
— Може, тому не ти й повинна це робити. І не кричи. Ми, правда, далеко, але хтось може нас почути.
— Я також небезпечна, еге ж? — їй вистачило розуму стишити голос. — І я також повинна вмерти, бо можу когось скривдити?
— Так, хоча у твоєму випадку є кілька полегшувальних обставин. По-перше, маркотська магія діє лише у специфічних умовах, а по-друге, якось я не бачу тебе в ролі дівчини, котра підриває батьків, бо вони відмовилися витрачати гроші на нову сукню. Проблема тільки в тому, що в тебе клаустрофобія.
— Клаустрофобія?
— Ага. Ти повинна перевірити в тій своїй книжці. Я готовий битися об заклад, що ти ще не дочитала до кінця.
Вона мусила визнати, що не дочитала, — і навіть не питала, звідки Лис знає про «Психіатрію».
— Це якась хвороба?
Він кивнув.
— Страх перед тісними приміщеннями. Впадаєш у паніку, бракує повітря, і ти задихаєшся, хоча насправді навколо досить кисню, щоб нічого не відчувати.
— Я справді не можу дихати.
— Ні, просто мозок тебе обдурює.
Ніна завжди вважала, що нелюбов до перебування в тісних приміщеннях — звичайне дивацтво. Навіть ніколи не подумала б, що це може виявитися хворобою, до того ж такою, яка має назву.
Клаустрофобія. Звучало чудернацько, наче ім’я волохатого павука, але вона відчула втіху від факту, що вона не єдина особа, яка так реагує на відсутність простору. Хоча дівчина також і занепокоїлася. Чи не означає це, що вона божевільна, як мати Хуберта чи Офелія з «Гамлета»?
Лис, напевне, здогадався, про що дівчина думає, бо посміхнувся заспокійливо.
— Це фобія, а не психічна хвороба. Ти не божевільна.
— А є проти фобії ліки? Якісь таблетки?
— Наскільки мені відомо — ні.
— І що тепер?
— Тепер я щиро й глибоко сподіваюся, що ніхто не зачинить тебе в комірці під час дощу. Якби я був вірянином, то поставив би свічку в костьолі.
Ніна згадала заслане уламками шкільне подвір’я і світловолосу дівчину, яку заносили в машину «швидкої допомоги».
— А ви не боїтеся, що я колись справді заподію комусь кривду? Наприклад вам? — не зуміла відмовити собі у краплі злостивості.
— Боюся, — визнав він із дивовижною щирістю. — Але я вирішив, що варто ризикнути. Ти маєш іще якісь запитання?
— Ці тести з картинками… Чи й справді можна розпізнати, хто не керує всією силою, лише з того, що він обрав знімок кота, а не пса?
— Ах, це… — Лис устав, підняв кухоль і відставив на плиту. — Не має значення, що ти обираєш. Я підкинув тобі кілька відповідей, бо розраховував, що коли ти зосередишся на них, повіриш, що вони правильні, й менше боятимешся.
— Ці тести мають викликати страх?
Він кивнув.
— Страх, злість, безпорадність — усі примітивні відчуття, які найчастіше відповідають за визволення сили. Щось іще?
— Так. Хто ви насправді? І для кого працюєте?
— Про це потім. У нас дійсно немає часу. Скоро привиди почнуть атаку.
— Чому ви нас звідси не заберете? Я щось чула про евакуацію…
Він ледь помітно скривився.
— Дороги залиті, джипи проїхали б, а вантажівки — точно ні. Ми приречені сидіти тут, аж поки дощ ущухне й рівень води знизиться.
— То навіщо ви так довго чекали?
— Бо начальник Інституту — ідіот! — поручник скривився трохи більше. — Маєш іще якісь запитання?
