— Бо з двох бід краще бути обманутою, ніж мертвою, — він нахилився до неї. — Я не хочу, щоб ти мені довіряла, у твоїй ситуації це буде нерозумно, а ти ж не дурепа, як я сподіваюся. Хочу лише, щоб ти зрозуміла, який у тебе вибір: піти в кімнату із червоною карткою й отримати укол отрути — або ж працювати на нас. І цей вибір ти матимеш завжди, якщо колись вирішиш, що смерть краща за те, що ми будемо від тебе вимагати, — ти будь-якої миті можеш на неї погодитися. До речі, залишилося тридцять секунд.
Тік-так.
— Ніно?
Може, ще був якийсь шанс. Невеликий, але все ж таки.
Двадцять п’ять.
— Ви пам’ятаєте випадок, коли хтось помилився і до костьолу забрали не ту особу? Того, хто не був сиротою?
Лис кивнув. Двадцять секунд.
— Ви знаєте, скільки той хтось витримав із привидами? Довше, ніж сироти? Коротше?
— Приблизно так само.
П’ятнадцять.
— Юзеф Козел, брат фотографа. Він справді щось написав?
— Так.
Десять.
— Коли б я могла побачити книжку…
— Вона в мене в кімнаті.
П’ять.
Лис дивився вичікувально. Ще одна секунда — і стрілка завершила коло.
— Я знаю, як зламати прокляття, — сказала Ніна.
Поручник Лис перехилився через стіл і відстібнув від Ніниної сукні червону картку.
— Лишайся тут, — наказав. — Незалежно від того, що буде, не виходь із цієї кімнати. Я прийду по тебе через якийсь час.
Дівчина почекала трохи, а потім ризикнула й підвелася — ноги і надалі здавалися дивно важкими й начебто чужими, але вона щасливо дійшла аж до дверей. І тільки там довелося присісти, бо трохи паморочилося в голові.
Ніна притиснула вухо до дерев’яної поверхні й прислухалася. У коридорі було чути важкі солдатські кроки — принаймні шестеро осіб, може більше, — потім хтось щось сказав, але дівчина ледь розрізняла слова. «Ми прийшли по червоні картки», — здається, сказали саме так. Той хтось додав ще фразу, яка закінчувалася: «…правильно?», потім певний час панувала тиша, а потім солдатські кроки пролунали знову, от тільки між ними тепер було чути суголосне шурхотіння, звук, який могло видавати взуття, що човгає по бетонній підлозі коридору.
Ніна повернулася на стілець і затулила вуха. Трохи подумавши, змінила місце — всілася на підлозі, спиною до стіни, зіщулена, із головою між руками. Не знала, скільки так просиділа. Їй здавалося — години, але насправді це могло тягнутися десь хвилин сорок.
Двері, скрипнувши, відчинилися.
— Ходімо, — сказав Лис.
У коридорі не було нікого, лише на підлозі виднілося кілька крапель крові. Ніна не мала бажання на це дивитися. Поручник відвів її на четвертий поверх, до невеличкої кімнати з маленькою кухонькою.
— Тут ти будеш у безпеці, — заявив, наповнюючи чайник водою.
Ніна мовчала. Хоч як дивно, вона не думала про Маріуша: урешті-решт, іще скількись часу тому вона вирішила, що її маркотівський приятель тепер мертвий, — і погодилася із цим. У ці хвилини важливішими для неї були ті, хто сидів із нею в кімнаті, яка скидалася на залу очікування. Ще годину тому вони всі жили, а зараз — уже ні, наче весь світ раптом став на голову. Ніна жалкувала, що пригадала ім’я блондина з ластовинням, зручніше було сприймати його кимось чужим, чия смерть її геть не стосується. Як у кіно, не насправді. І в її вухах весь час стояло оте шурхання черевиків по бетонній підлозі коридору. Але передусім вона відчувала полегшення — тому що не померла в кімнаті з червоною карткою, що хоча б отримала кілька годин, протягом яких могло трапитися що завгодно. І з цим полегшенням нічого неможливо було зробити.
— Я могла сказати будь-що, — відгукнулася вона, поки Лис заварював чай. — Наприклад, що Миша хоче всіх нас отруїти або щось подібне. І ви не могли б перевірити.
— Ні, але я наказав би тобі пояснити, звідки ти це взяла. Ти можеш бути розумною, але за кілька секунд не зуміла б вигадати весь ланцюг причин і наслідків.
Вона кивнула. Погодилася, що не вигадала б.
— А оце про порушення закляття я вже не мусила пояснювати, — тільки й нагадала.
Лис поставив перед нею металевий кухоль.
— Скажімо, у цьому разі я був схильний ризикнути.
— А якщо мені вдасться, що тоді? Я все одно отримаю укол?
Він проігнорував запитання і потягнувся по цукерницю.
— Два кубики?
Ніна стиснула губи. Повинна бути вдячною — і була, — але зараз переважали недовіра й відраза.
Поручник Даніель Лис зітхнув.
— Я не намагаюся бути ввічливим, розумієш? Я лише дбаю, щоби ти не зомліла через зневоднення. Я витягнув тебе з тієї кімнати, оскільки ти вмієш думати, а це важко робити, якщо ти спрагла й голодна. Випий. Пізніше принесу тобі щось поїсти.
Ніна, повагавшись, потягнулася по кухоль.
— Вони всі думають, що я мертва, правда? Але якби виявилося, що я не отримала червону картку, ви мали б проблеми?
— Не радій передчасно, — Лис кинув у свій чай два кубики цукру. — Мої проблеми точно були би більшими за твої. Що тобі треба, аби знищити закляття? Якщо ти й насправді зумієш його знищити.
Дівчина похитала головою. Боялася, але точно знала, що виходу немає. Це була остання можливість показати Лисові, що з нею треба рахуватися. Якщо вона не зробить цього зараз, потім буде пізно.
