— Так. Наприклад, я хотіла б знати, що з тією загадкою про хату вугляра й фото. Це мав бути тест, щоби з’ясувати, чи я справді розумна, чи що?
— Ти сама собі відповіла.
— Тільки це?
Лис трохи помовчав.
— Мій брат нікого не вбивав, — сказав він нарешті. — А я трохи сподівався, що мені вдасться натрапити на те, що я всі ці роки не помічав. Але це вже не важливо…
— Стривайте, а звідки ви знаєте, що Антек нікого не вбив? Бо він був вашим братом?
— Ти дійсно вважаєш, що я настільки наївний? Антек не вбивав наших батьків, бо, коли вони помирали, він бавився зі мною в іншій кімнаті — це перший чіткий спогад мого дитинства. Але як я і сказав, це не важливо, тепер нам треба зосередитися на проклятті. Я можу принести тобі книжку Юзефа Козела, якщо вона тобі потрібна.
— А звідки вона у вас? І ці фото?
— Довга історія.
— А якщо коротко?
— Коли селяни повісили Антека, Козели вирішили, що час тікати. Виїжджаючи, вони взяли й мене, бо про це попрохала їх одна з жінок, начебто сказавши, що в селі все одно ніхто не бажатиме виховувати жиденя і брата вбивці. Таким ось чином троє осіб зі Старих Кутів вижили, а всі інші згинули наступної ночі. Мені пощастило: коли брати залишали мене в бяловському сирітському будинку, Ян Козел назвав при оформленні свої ім’я, прізвище і навіть професію. Тому я через роки зміг його знайти. Виявилося, що Юзеф помер у 1941 році, а Ян досі живий. Я отримав від нього фото й книжку Юзефа. Це все?
— Мабуть. Мені буде потрібна ця книжка й рапорти з костьолу.
— Добре.
— І Тамара з Хубертом, щоби вони мені допомогли. І та дівчина, Лена, не пам’ятаю, який у неї код…
— Знаю, про яку ти Лену.
— Щоби… щоби… — раптом Ніні забракло ідей.
— Награвала тобі на губній гармоніці, коли працюватимеш. Ясно, без проблем.
Ніна підійшла до вікна й визирнула. Ще дощило, вода на площі перед фабрикою сягала солдатам до середини литок. З цієї висоти вони здавалися маленькими, наче мурашки, але в їхніх рухах однаково відчувалася нервовість. Одна з машин стояла біля самих воріт, і група молодих людей у мундирах намагалася випхати її з глибокої калюжі. Інші бігали туди-назад, зносячи під огорожу мішки з піском, наче готувалися до облоги. Чи такі барикади стримають привидів? Ніна щиро сумнівалася, але ж краще робити хоча б щось.
Двері за її спиною відчинилися, і до кімнати увійшли Тамара й Хуберт. Дівчина несла тарілку бутербродів, а хлопець — купу течок і книжку.
— Лис нам про все розповів, — сказала Тамара, ставлячи канапки на стіл. — Боже, оце так номер!
Ніна не стала б так називати те, що сталося сьогодні, але кивнула.
— Справді шестеро отримали червоні картки? — запитав Хуберт.
— П’ятеро, — уточнила Ніна. — Я мала виявитися шостою.
Вона взяла бутерброд, виправдовуючи себе подумки аргументом, що повинна щось з’їсти, аби зберегти сили. Тамара й собі сунула скибку до рота.
— Ти не уявляєш, що там унизу, — сказала старша дівчина, перш ніж встигла проковтнути. — Усі бояться, що із сутінками привиди знову атакують і цього разу ми не захистимося.
— Може, до ранку ми ще позаздримо тим, із червоними картками, — доказав Хуберт. — У них була хоча би легка смерть.
Ніні інколи неймовірно хотілося дати йому чимось важким по голові.
Тамара кахикнула й уміло змінила тему:
— Лис казав, що ти на нього працюватимеш. І що ми також можемо, якщо захочемо. Начебто ми їм потрібні, бо тільки діти й підлітки мають магічні здібності, а дорослі — ні, а тому ніхто не може впоратися із цим янгольським балаганом.
— У тебе немає магічних здібностей, — перехопила слово Ніна.
Тамара відмахнулася.
— І не треба. Радше йдеться про те, що через Маркоти ми наче… чутливіші до магії. Наприклад, духи в селі. Ми всі їх бачили й могли з ними розмовляти, а Лис — ні. Крім того, ми впоралися із Бестією-у-Колі й успадкували певні риси від Обраного…
— Ви ж не погодитеся? — Ніна переводила погляд із Хуберта на Тамару й назад.
Хлопець знизав плечима.
— Я точно ні.
— А я ще думаю, — відповіла Тамара, засовуючи в рота наступний бутерброд. — Чому тільки вам розважатися?
— Це не пригода! — в розпачі крикнула Ніна, забувши, що треба зберігати тишу.
— А Лис і всі інші тут — убивці, — додав Хуберт. — Ти справді маєш намір працювати на людей, які хотіли вбити Ніну?
— Але ж саме Лис її врятував, чи не так? Та він і не хоче від нас нічого страшного, не треба перебільшувати. Мені здається, що це шанс на пригоду.
— Добре, давайте поки що це облишимо, — у Ніни починала боліти голова. — У вас є рапорти з костьолу?
— Осьо, — Хуберт підсунув їй стосик течок. Зверху лежала тоненька жовта книжечка з назвою «Лісові казки» автора — Юзефа Козела, рік видання — 1935-й.
Ніна взяла її і перегорнула сторінки. Папір був пожовклий, літери невиразні, а стиль і орфографія дивні, але прочитати було можна.
— Що саме ми шукаємо? — Тамара із цікавістю нахилилася до Ніни.
Цієї миті двері знову відчинилися і ввійшла Лена.
— Мені сказали, що я маю вам допомогти, — повідомила, із сумнівом дивлячись на завалений теками стіл.
