— Так, — Ніна вказала їй на стілець. — Сідай, зараз я все поясню. Ідеться про те, що янголи будують свої магічні райони з уявлень різних митців, наприклад у Маркотах вони використали Хубертову матір, а тут, здається, Юзефа Козела, бо він виявився єдиним митцем у Старих Кутах. Колись дехто, не сирота, витримав у костьолі приблизно стільки, скільки й справжні сироти. Тож я подумала, що, може, відсутність батьків не має значення. Може, просто… у якийсь спосіб можна підлаштуватися до Юзефового способу мислення.
— Нічого не розумію, — Лена підвелася. — І головне — яким чином я до цього причетна?
— Ти ж Обрана.
Хуберт і Тамара витріщилися.
— Вона — Обрана?
— Так! — Ніна трохи розсердилася. — Добре, раніше я трохи помилилися, ага?
— Ну добре, я Обрана, — погодилася Лена. — Але й надалі не розумію, чому маю через це сидіти над якимись паперами.
— Бо ти розумна і завдяки цьому…
— Але я аж геть не розумна.
Ніна закліпала.
— Як це — ні?
— Звичайно, — Лена стенула плечима. — Я змінилася якийсь час тому, сама помітила. Тепер люди мене слухають, я відважна й таке інше. Але я не стала мудрішою.
— Обраний має бути розумним, — упиралася Ніна.
— Може, є різні види Обраних? Не знаю. І мене це не обходить. Повертаюся вниз, там я придамся значно більше, ніж тут. Якщо ми не хочемо всю ніч просидіти в підвалі, то повинні укріпити двері до спільної зали й забарикадувати вікна.
Вона підійшла до дверей і, вже поклавши руку на клямку, озирнулася.
— Я допомогла б вам, але не можу. Так чи інакше, бажаю успіху, хоч би що ви там мали зробити. Напевне, успіх вам знадобиться, еге ж?
Коли симпатична шатенка зачинила двері, Тамара неспокійно ворухнулася.
— Ти серйозно говориш, що вона — Обрана? Не її хлопець, як там його…
— Міхал. Спочатку я думала, що це він, бо… — «Бо він такий красивий», — так і не зуміла вона промовити. — Ну, «Обраний» — чоловічого роду, і я вирішила, що це має бути хлопець, але ж у Маркотах нам постійно говорили, що Обраним може виявитися і дівчина. Та й нехай, зробимо все втрьох.
— А що ми маємо робити? — запитав Хуберт.
— Ти читай «Лісові казки» й шукай згадки про сиріт. Ми з Тамарою переглядатимемо рапорти, щоби побачити, що поєднує тих, хто протримався довше за інших. Коли щось знайдемо й це збігатиметься з написаним Юзефом, то я маю рацію — тобто не важливо, сирота ти чи ні.
— І що тоді? — Тамара насупилася.
— Тоді один із нас зможе піти до костьолу й зняти закляття. Мабуть, — додала вона правдиво, бо раптом усвідомила, на які хисткі засади спирається вся її теорія.
Наближалася шоста, з тарілки зник останній бутерброд, за вікнами висіла листопадова темрява. Злива змінилася мжичкою, настільки дрібною, що її було видно тільки проти світла. «Ідеально для туману», — подумала Ніна, а тоді глянула на Хуберта й Тамару.
— Видра і Жук не розлютяться, як зауважать, що вас немає?
Обоє трусонули головами.
— Лис забрав зі спільної зали десь із десяток людей, — пояснив Хуберт. — Сказав, що будемо допомагати з ущільненням вікон на першому поверсі. Ми всі отримали бутерброди й інші речі.
— А потім решта дійсно пішли ущільнювати вікна, а ми — сюди, — Тамара радісно вишкірилася. — Тобі допомогти, бо що б ти без нас робила?
— Дякую.
Ніна й справді була вдячна. Без допомоги вона точно не впоралася б — а навіть якби зуміла, це тривало б значно довше. Дівчина вперше замислилася, як буде, коли друзі повернуться додому (Хуберт, щоправда, свого не мав, але ж напевне хтось ним опікуватиметься), а вона «працюватиме на комуністів», хоч би що це означало. На самоті. Подумала, що, можливо, була б рада, якби Тамара й дійсно погодилася на пропозицію Лиса. Удвох завжди веселіше, навіть якщо мотиви іншої особи максимально ідіотські.
Дівчина рефлекторно зіщулилася, коли в коридорі пролунали кроки, але одразу заспокоїлася, бо впізнала Лиса. Поручник увійшов, струшуючи з мундира краплі вологи.
— І як, щось знайшли? — запитав.
— Так, — відгукнулася Ніна за всіх. — У «Лісових казках» з’являються три сироти: онука чаклунки, Ясь Хромоніжка й мала Добруся. Якщо оминути їхні пригоди, якісь чародійські предмети, зачарованих тварин тощо, то залишиться одинадцять сцен, у яких автор розказує про ці постаті щось конкретне. Ну от: які вони, про що думають, чого їм бракує тощо. Скажімо, онука чаклунки сидить на пеньку, мерзне, бо на ній лише дуже тонка сукня, і згадує вареники, які мати завжди робила на Святвечір. До речі, я не знала, що чаклунки святкують Святвечір, це ж трохи дивно, вам не здається? А отут, приміром, Ясь нарікає, бо вода ллється йому в черевики, і мріє мати добрі шкіряні чоботи, як у князя, котрого він колись бачив у лісі.
— Добре, але що це має спільного з прокляттям?
— Ми порівняли ці фрагменти з рапортами, і виявилося, що довше за всіх протрималися ті коди, які певним чином нагадували сиріт із цієї книжки. Наприклад, тринадцятирічна дівчинка думала про Святвечір, а семирічній було ще й холодно, і вона намочила ноги…
