— Я знаю про Лену. Але нам не потрібен ще один Обраний. Одного ми вже маємо, і користі з нього небагато.
— Чи це означає, що ви наймаєте більше таких осіб, як оце ми?
— Кількох, — визнав він.
— Але ви не скажете мені, хто вони й що роблять?
— Скажу. Пізніше.
— Бо коли я не доживу до ранку, ви лише згаєте час на пояснення? — пирхнула Ніна.
Лис похитав головою.
— Бо мені бажано, аби ви тоді були всі разом. Я не хочу повторювати кілька разів те саме.
— То хоча б скажіть, що за ідіот вирішив створити Інститут у цьому місці! Ви не знали, що сила привидів зростатиме?
— Ні, ми зрозуміли, коли було запізно.
— А ті розповіді про німців, убитих у лісі?
Лис злегка стенув плечима.
— Такі легенди поширюються багато якими місцинами, це не обов’язково щось означає. Хоча ти маєш рацію, — кивнув він. — Цього разу слід було би звернути увагу. Наша помилка.
— А назва? Чому вона німецька?
— Така прийнялася. Місцеві селяни так звуть ліс, і ми озирнутися не встигли, як теж почали говорити «Тотенвальд». Не було сенсу із цим боротися.
Ніна якийсь час мовчала.
— І що тепер? — запитала нарешті. — Я піду до костьолу, а ви залишитеся в машині?
— Такий план, — визнав поручник.
— Пан Лис обіцяв, що порозповідає мені всілякі історії, — несподівано озвався Лукаш. — Може, вони виявляться кращими, ніж твоя. Вона була страшенно дурнувата.
«Дякую, я також тебе не люблю», — подумала Ніна.
Вони вже в’їхали в Старі Кути й зупинилися перед костьолом. Коли стих гуркіт мотору, тиша вимерлого села стала майже відчутною, чувся лише хлюпіт води, яку трохи морщив вітер.
— За десять хвилин дванадцята, — сказав Лис.
Ніна думала про що завгодно, тільки не про те, що на неї очікує. Не хотіла навіть дивитися на кремезні форми тріснутого будинку, красиво оздоблені блиском майже повного місяця.
— А якщо… якщо Тамара, Яцек і Хуберт не погодяться працювати на вас, то що з ними станеться?
— Нічого, повернуться додому.
— У Хуберта немає дому.
— Тоді підкинемо його під будинок сиріт.
— Отак просто, під перший-ліпший?
— А на що ти сподівалася? Якщо він погодиться працювати для нас, ми знайдемо йому хорошу школу з інтернатом, а як ні — доведеться задовольнитися звичайним дитячим будинком. Там не найкращі умови, як я чув, навіть бувають випадки знущання з вихованців, але з чого вимагати від нас непокоїтися за кожну чужу дитину, правильно?
— Я вас ненавиджу! — крикнула Ніна, вистрибуючи з машини. Одразу опинилася по кісточки в чорній воді, але не переймалася. — Ненавиджу!
Лис також вийшов.
— Тому що я сказав тобі те, що ти й сама знала? До речі, уже за п’ять хвилин дванадцята. Я не маю наміру змушувати тебе заходити в костьол…
— Але?
— Немає жодного «але». Привиди стануть найсильнішими лише завтра, у річницю смерті мого брата. Якщо вдасться пережити ніч — а шанси на це чималі, — вранці ми зможемо всіх евакуювати. Звісно, якщо рівень води зменшиться.
— А якщо ні?
— Тоді наступної ночі ми загинемо, — спокійно заявив Лис.
— І це що — «не змушувати»? — Ніна відступила, йдучи по холодній і брудній воді.
Вона вже не відчувала стопи — так вони заледеніли, але ж знала, що далі буде гірше.
— Я намагаюся лишатися чесним, — відповів поручник, виймаючи з кишені пачку цигарок і запалюючи. Вогник відбився на чорній поверхні озерця навколо них. — Я ніколи не довіряв до кінця цій ідеї про сиріт і костьол, бо єдине, що ми поки отримали, — це купу замерзлих і переляканих дітлахів. Може, тепер буде інакше, а може, ти просто дарма ризикуватимеш. Або отримаєш запалення легенів — і це буде на моєму сумлінні.
— Наче це має якесь значення, — пирхнула Ніна, думаючи про Яцека, який борсався у крижаному морі.
Лис продовжив, наче не почувши:
— Здається, ми й без твоєї допомоги маємо шанс вижити. Десь п’ятдесят відсотків — може, трохи менше чи більше. Ти сама мусиш вирішити, це багато чи мало.
«Я не хочу», — у відчаї подумала Ніна. Вона бажала, аби Лис вийняв зброю і наказав увійти в костьол. Принаймні тоді вона не мусила б вирішувати.
— Зрозуміло, ми можемо послати туди малого, — додав поручник. — Адже хлопець — сирота, можливо той самий.
Ця думка спокушала Ніну. Чому вона мала вдавати дитину без батьків, якщо вже є СПРАВЖНІЙ сирота? У цьому немає сенсу. Чому ризикувати й мучитися повинна вона — нехай це робить хлопець: раптом для нього перебування в костьолі минеться нормально, а привиди його не чіпатимуть.
А може, й ні.
Крім того, Лукашу було лише вісім, і Ніна у глибині душі розуміла: якщо вони змусять його провести ніч у компанії привидів, то хлопець до кінця життя не позбудеться страху.
Лис палив і навіть не дивився на годинник, наче в них скільки завгодно часу, хоча вже була майже дванадцята.
— Добре, я туди піду, — сказала Ніна.
— На задньому сидінні є ковдра, — Лис кивнув на машину, не виказуючи здивування, наче сподівався на таке рішення. — Можеш її узяти.
— Не можу, я повинна мерзнути.
— Будеш мерзнути навіть із ковдрою. Я б дав тобі також і свою зброю, але сільська сирота з пістолетом, думаю, не переконає привидів.
Ніна вийняла з машини ковдру й накинула на плечі. Лис мав рацію, вона й далі тремтіла від холоду — навіть під ковдрою.
