Таємниця проклятого лісу полностью

Ніна жалкувала, що нікого немає поряд, хоча б і Лиса. Навіть його присутність була б кращою за нервову самотність — і за думки про привидів, які чекають у костьолі.

Дівчина заварила ще один кухоль кави і вилила туди рештки молока. Втому наче рукою зняло, Ніна тепер була така збуджена, що не могла всидіти на стільці, тож кружляла по кімнаті туди-сюди.

Пів на десяту.

Дівчина змусила себе трохи почитати. Продерлася ще крізь п’ять казок, пройшовши в такий спосіб чверть збірки, а потім, наче заданий урок, почала повторювати фрагменти, що описували сиріт, хоча вже знала їх напам’ять. Пізніше, для впевненості, ще раз зазирнула в рапорти. А якщо збіги між ними й книжкою випадкові? Якщо Ніна підтягувала факти, бо ХОТІЛА ці збіги побачити? Тут і там намоклі черевики, тут і там думки про переддень Святвечора. Це могло нічого й не означати…

Або навпаки — дівчина не побачила щось важливе, якусь деталь, і, зрештою, привиди не повірять у її сирітство й нападуть.

Пів на одинадцяту.

З книжкою в руці вона підійшла до вікна. Туман виповзав із лісу й колисався десь за півметра до огорожі, наче не впевнений, чи посуватися далі. Знайомі червоноокі фігури, що з нього визирали, рухалися неприродно. Точно так, як у книжці:

Й узріла нічною порою оті страховидла, які понад могилками повзли, із очиськами, що наче кров горіли, паскудних, наче пси пекельні: пазуром об пазур вони стукотіли.

Ніна знала, що, якби була нижче — наприклад, на площі, де чекали озброєні солдати, — також чула б звук клешень, які розкриваються і змикаються.

Близько одинадцятої туман перейшов огорожу, не звертаючи увагу на барикади, і в повітрі пролунали перші постріли. Ніна повернулася до столу, намагаючись зосередитися на «Лісових казках». Прочитала три останні, затикаючи вуха і здригаючись від кожного пострілу за вікном. Канонада тривала, може, хвилин двадцять, а потім раптом стихла. Дівчина знову підійшла до вікна — туман відступав до лісу, але, схоже, не мав наміру йти; досі лежав там, неспокійно коливаючись. З висоти четвертого поверху здавалося, наче під деревами згромадилася армія духів.

О пів на дванадцяту по Ніну прийшов поручник Лис.

— Нам треба поспішати, — заявив він. — Привиди от-от повернуться.

Ніна вдягнула пальто й вийшла за Лисом у коридор. Четвертий поверх досі залишався порожнім, знизу долинав шурхіт неспокійних розмов, тупіт ніг, стукотіння дверей. І плач: високий дитячий плач на межі крику, який безперешкодно пробивався крізь кам’яні мури.

Поручник повів дівчину до металевих сходів, що звивалися, наче мушля равлика. Вони збігли ними вниз, а тоді вийшли крізь бічні двері. Ніна не мала гадки, що такі існують. Перед входом стояв джип. Усередині хтось сидів, за склом виднілася хлоп’яча постать із розкуйовдженою чуприною.

Лукаш.

— Він їде з нами? — непевно запитала Ніна.

— Я ж не міг сказати, що беру в костьол тебе. Сховайся ззаду й не показуйся, поки ми не минемо ворота.

Вона слухняно прослизнула на заднє сидіння і лягла. Машина рушила. Дівчина чула торохтіння мотору, плюскіт води під колесами, а потім недовгу розмову з охоронцем. Солдат лише запитав Лиса, куди той зібрався, а потім зверхньо заявив: «Їдьте, а ми тут надаємо їм під сраку».

— Можеш сісти.

Машина повільно продиралася крізь мокрий ліс. Подекуди вода сягала середини коліс, а Ніні здавалося, наче вона пливе човном. Дерева на узбіччі виростали з мілкого озера, в якому відбивався місяць. Дощ припинився, пасма рідкого туману повзли низько над поверхнею води, але привидів ніде не було видно. Лис зосередився на керуванні, Лукаш похмуро мовчав — ображений або переляканий, важко було сказати.

Тишу перервала Ніна.

— Ви справді хочете найняти Тамару, Хуберта та Яцека?

— Так.

Вона пирхнула.

— Вони ніколи не погодяться.

— Тамара вже погодилася. Із хлопцями я ще поговорю.

— Ви їх не переконаєте, — упиралася дівчина. — Хуберт сказав, що в житті не працюватиме на комуністів.

— Ну добре, як ні — то ні. Я не маю наміру нікого примушувати.

«Наче я маю якийсь вибір», — подумала Ніна, згадуючи книжки, де шляхетні невинні героїні змушені служити Злу. Зазвичай вони вдавали, що погоджуються, аби наприкінці звільнитися і вбити своїх кривдників. Вона теж мала намір так зробити. Якусь хвильку фантазувала, а тоді звернулася до практичних питань.

— А власне, чому ви хочете, аби ми на вас працювали? Тамара казала, це тому, що ми, на відміну від дорослих, відчуваємо магію…

— Правильно.

— Але чому саме ми? Багато наших однолітків могли б робити те саме.

— Ви впоралися в Маркотах, а ще отримали від Обраного певні риси.

Ніна подумала про симпатичну дівчину, чиїм призначенням було стати проти Бестії. Чи Лена знала про це? Мабуть, так, коли розуміла, що вона Обрана. Ніна жаліла, що не поговорила з нею довше, могла б попередити про янголів і про Лиса…

Поручник перехопив її погляд у дзеркалі й знову продемонстрував неабияку кмітливість.