– Страшенно радий! Стільки літ, стільки зим... як казав... якийсь поет... Ця телеграма заскочила мене... Хоча насправді... – не закінчив він.
За спиною джентльмена в волошковому мундирі почулися дрібні кроки, які, як йому здавалося, вибивали на дошках перону тоненьким щільним стаккато танцювальний ритм розпусного паризького канкану.
У коридорі, створеному серед подорожніх вахмістрами, з'явився силует мініатюрної, витонченої жінки неземної краси. Середнього зросту, ідеально овальне обличчя, трохи заширокий рот, повні губи та попелясто-русяве волосся. Її найбільша чарівність полягала в її очах, які мали колір і блиск аквамарину. Руки в неї були витончені, але немалі, з довгими тонкими пальцями – їх було видно, бо вона зняла з однієї руки рукавичку. Її рухи були м’якими та жвавими, але головне… точніше, найбільше уваги привернуло її вбрання. Воно вирізнялося гарним смаком, хоча й було дуже провокаційним, про що можна було здогадатися з реакції присутніх на пероні жінок. Воно на два фіакра випереджало моду, що панувала в бідній Варшаві, якій після поразки повстання була відведена роль провінційного міста. Паризький шик можна було впізнати відразу, навіть по англійському крою взуття. Проте, думаю, ніхто не міг здогадатися, в якому з великих ательє кутюр’є незнайомка замовила свій наряд. Це було дуже далеко від усього, що з’являлося в місцевих модних журналах, і, що найдивніше, його було практично неможливо відрізнити від одягу, призначеного для дівчаток-підлітків!
Лише новоприбулий москвич впізнав голку мадам Жанни Ланвен, яка почала диктувати нові напрями у своєму нещодавно відкритому модному журналі на вулиці Фобур Сент-Оноре в Парижі. Їх уже помітили в Лондоні, де він нещодавно побував з офіційним візитом.
Жандарм, почувши стукіт черевичків, обернувся й завмер, потім, незграбно поступаючись красуні, від розгубленості наступив на її взуту в білий черевичок ногу.
- Ой! – дзвінким, перламутровим голосом вигукнула постраждала, але, не зупиняючись, проминула приголомшеного блондина і швидким танцювальним кроком, чітко погойдуючи стегнами, яких у неї не було, підбігла до високого чоловіка в циліндрі і пальто кольору тютюну, що стояв неподалік. - Жак!
Федір Андрійович Вотцов – так звали незграбного чоловіка – затримав погляд на цій парі, але тут же звернувся до друга. Він надто довго приглядався до незнайомої дами, що було вже нечемністю. Усі інші чоловіки на платформі (і більшість жінок) зробили те саме –
– Як з літографії того паризького Альфонса… – зітхнувши, прошепотів Федір Андрійович.
– Та-ак, – почав здивовано заїкатися чиновник для спеціальних доручень. - Але радше, празького...
– Що, то він варшав'янин? – здивувався офіцер у волошковому.
– Ні, австрієць. З чеської Праги…
Прикро розчарований офіцер більше не слухав Естара Павловича.
– Яка жінка! Муха не сідала!
Колезький радник, заінтригований і здивований, спитав:
– Чому Муха має сідати? Просто малює[1]…
Вотцов здивовано глянув на нього і повернувся до привітання:
– Друже! Я такий радий…, – сказав він.
– І я теж радий… – дещо прохолодніше відповів на сердечність прибулий. – Але краще підемо радуватися до готелю, я дуже втомився після поїздки. Відчуваю себе несвіжим, і в мене таке враження, начебто я брудний… А от після того, як прийму душ і перевдягнуся – беремося за справи! Адже я тут по службі, при чому – у справі, яка не терпить зволікання! Увечері запрошую до себе, до номеру – тоді поговоримо від душі.
Хтось штовхнув Естара – за його спиною пролунало дівоче: "Ой, перепрошую! Тут так тісно!", але радник не звернув уваги на слова виправдання, лише крадькома глянув через плече, помітив руду голову і мимохідь сказав: – Це я винен. Будь ласка, прошу пробачення.
– Е-е там... мій любий... — зневажливо махнув рукою майор. – Взагалі-то я справу вже розв'язав... Не треба було вас турбувати... Але яка зустріч! По дорозі все розкажу!
Він звернувся до вахмістрів.
– Подбайте про багаж, а ми підемо до фіакру.
Коли він знову обернувся до гостя, у натовпі пролунав гучний радісний вигук – мабуть, хтось помітив того, кого з тугою чекав, або ж ту… Мабуть, з цієї нагоди відкрили шампанське, бо пролунав тихий відголос розкупореної пляшки, і високий майор, дивлячись веселими очима на одягненого за англійською модою приятеля, раптом почав м’яко сповзати на землю. У його гортані зяяла велика діра, з якої на груди прибулого з Росії радника фонтаном ринула кров. Отвір мав жахливо пошарпані краї, і на мить можна було навіть побачити шийні хребці, перш ніж хвиля крові заслонила середину. Голова офіцера відхилилася назад, і кров знову бризнула на чоловіка перед ним. Тіло, ніби всупереч усім законам фізики, почало нахилятися вперед.