Естар Павлович зловив падаючого, швидко озирнувся, але нічого підозрілого не побачив. Усі навколо були обернені спиною, зайняті власними розмовами, обіймами, перехопленням чемоданів, квітів, піднімали у повітря маленьких дітей, обмінювались вітальними поцілунками…
Нічого не помітили навіть вахмістри, що чатували відразу ж за Вотцовим. У них лише обличчя витягнулися від здивування, коли побачили, що їхній начальник під час привітання падає на приятеля всією вагою. Колезький радник же лише раз глянув у обличчя падаючого жандарма і без помилки розпізнав у гаснучих очах наближення смерті. Безжальним, сильним рухом він відкинув тіло у руки вахмістрів. А ті вже зорієнтувалися, побачивши вираз на обличчі Естара Павловича, що щось тут не так, і неусвідомлено підтримали неживого начальника.
– Тримайте його! Я зараз... – не докінчив Естар Павлович.
Окрім остовпенілих вахмістрів, що тримали зовсім вже безвладне, м'яке, ніби з підігрітої гутаперчі тіло командира, ніхто більше того, що трапилося, не помітив. Але коли Естар Павлович раптом обернувся, вирвав з кишені улюблений револьвер і почав продиратися крізь натовп з піднятою в руці зброєю, ті, що стояли найближче, яких він розпихав енергійними рухами, спробували у паніці втекти – в епоху анархізму всі знали, що така поведінка може означати. Хтось напевне буде стріляти, напевне це замах!
Коли стало видно залиту кров'ю манишку елегантного прибульця, людей охопила паніка. Втікаючи з середньої частини забитої натовпом перону під стіну вокзалу, схожого на невеликий палац, люди давили один одного, збиваючи валізи, скрині і коробки для капелюшків.
Крики та вереск не затримали Естара Павловича – оскільки натовп біг в бік вокзалу, край перону відразу зробився пустим, а власне цього він очікував. Оскільки стріляли у нього з-за спини, це означало, що вбивця повинен був стояти біля потягу, або ж бути в середині.
І справді, четверте вікно у вагоні третього класу як раз закривалося. Чиновник з особливих доручень рушив до дверей вагону, по дорозі немилосердно розтоптуючи яскраво-жовтими черевиками коробки і коробочки з дамськими речами. По дошках розсипалися стрічки, мережки, панталони та інші жіночі штучки-дрючки. Рвонувши двері, він відштовхнув кондуктора, який намагався його утримати, бо напевне прийняв за терориста, що втікає з місця замаху.
Чоловік скочив на сходинку. Але тут велична долоня схопила його за руку, якою тримався за поручень і знерухомила в нелюдськи сильному утискові. По другій руці детектива, в якій він стискав револьвер, вдарили підбором дамського черевичка. Від того удару – який явно потрапив у нерв – у Естара Павловича потемніло в очах, і він відразу нерухомо застиг.
– Тихенько, приятелю! – Це казав Жак, який сильно притримав руку Естара. – Тихенько! Спочатку скажеш нам, що робиш...
До денді вже повернулась притомність, він дивним, якимось зміїним рухом руки вивільнився з утиску силача, але ж друга рука, вдарена каблуком, була як мертва. Чиновник її й надалі не відчував.
Йому стало зрозуміло, що вже не встигне наздогнати вбивцю, який, напевно, підготував шлях відступу, і півхвилини було достатньо, щоб опинитися достатньо далеко. Зараз вже не вдалося б його ні пізнати, ні схопити.
На сусідньому путі, з другого боку поїзду, яким Естар щойно приїхав, стояв потяг Окружної Лінії, і голосним свистом повідомляв, що власне від'їжджає.
Естар зітхнув і придивився до своїх переслідувачів – силач, збентежений тим, що жертва якимось незрозумілим чином вислизнула з його обіймів, стояв, витріщивши очі. Всупереч очікуванням чиновника з особливих доручень, статурою він не відрізнявся – був брюнетом звичайного росту, але дуже вже сильним не виглядав. Циліндр на голові перекосився, а розстібнуте кольору тютюну непромокаюче пальто дозволяло помітити того ж кольору, тільки на тон темніший сюртук та вишитий канарковий жилет. Шию закутувала блідо-цитринова хустка. Обличчя в нього було вузьким, видовженим, очі бляклі і нібито хитрі.
Естар подивився зліва направо і помітив там, з нову з піднятим пантофельком, ту саму приголомшливу модницю, за якою так оглядався Федір Андрійович Вотцов.
– Que est–qui ce’ pass? – неправильною французькою кинула попільноволоса.
– О, все гаразд, мадам. Чи мадемуазель?– відповів Естар прекрасною, літературною мовою Вольтера. – Я намагався наздогнати вбивцю, але ви, хм, мені перешкодили. Зараз уже пізно. Ймовірно, він поїхав цим поїздом. – Він спробував вказати онімілою рукою на хмару диму, що віддалялася, але кінцівка все одно відмовлялася коритися з упертістю, гідною кращої справи.
– Пан буть весь в кров! – вигукнула дамочка своєю ламаною французькою. І додала вже спокійнішим, хоч і обуреним голосом – мадемуазель, ясна річ!
– Це не моя кров. Дозвольте представитися – Естар Павлович Ван Хоутен. Колезький радник.
Тоді Жак сказав: