Не маючи змоги знайти спокою, чиновник замовив каву до номеру і швидко покинув загальний зал. Сидячи за мокко й палячи цигарку (великі запаси своїх улюблених він контрабандою привіз до Привіслянського краю), він складав чергові рапорти – один для Москви, другий для Міністерства Поліції. Перший був черговим шедевром стислості й поганого стилю ("Промінчик надії пробивається крізь хмари мого невігластва"), а другий — за зразком дипломатичної ноти — зайняв шість сторінок, але не дозволяв зробити висновок, хоча автор дуже постарався… Лист для московського губернатора опинився у вазі в коридорі, а інший залишився в запечатаному конверті на камінній полиці. Пан радник не жалкував, що не заніс його до кімнати, де перебував його "граф-куратор". Хай прийде сам…
Пан колезький асесор прибув, засапаний як собака, він уже знав про всі ранкові події і зміг доповісти панові радникові про прогрес, досягнутий за останні кілька годин перед виїздом до поліцейського моргу:
– Пан має талант! І вдачу... Не минуло й двадцяти чотирьох годин з моменту прибуття вашого благородія, а розслідування значно просунулося! Ми знаємо, що є щонайменше двоє злочинців. Сьогодні зі свідчень служанки нам став відомим опис одного з лиходіїв, також знаємо його знаряддя вбивства. Усний портрет вбивці вже розіслали по всіх поліцейських відділках: високий, дуже худий чоловік, темноволосий, зі шрамами на обличчі, одягнений у досить поношений чорний макінтош з полисілим бобровим коміром, на голові шапка з опущеними донизу "вухами"… На щастя, його помітила жінка – якби то був, наприклад, двірник, він би нам нічого не сказав про одяг… Пес загубив слід на майданчику навпроти складів і каретної, але це було не так вже й погано – більшість робітників там були знайомі один з одним, і ми вже знаємо, що двоє возниць говорили про якогось незнайомця. Зараз шукають тих візників, до ранку буде відомо, що вони бачили. Справа зрушила з місця галопом! На жаль, уже починаються свята, пуста пора, наступні два дні загрожують паузою…
Завдяки тій драбинці, – він віддихався, – відразу після того, як ви пішли, впізнали згорточок, ви точно його бачили, він лежав на столі. Понюхавши драбинку, собака вказала, що вона належить одному й тому самому власникові… Ну, можливо, власник драбинки та згортка – не та сама особа, що вбивця, але хто знає? У згорткові – бо його переглянули ще раз, під лупою – знайшли крихти срібла. Ні, не срібло, а сполуки срібла. А темні плями на ньому пахнуть азотною кислотою. Швидше за все, він ніс у згортку пляшку з кислотою… Або якусь іншу посудину. Але найголовніше — ті сліди срібла… Щоб загорнути пляшку, він, безперечно, взяв першу-ліпшу ганчірку, яка опинилася під рукою. Експерт має сьогодні дослідити, що це за сполуки срібла та для чого вони використовуються – можливо, ми зможемо визначити, чим він займається! Але результати він надішле нам лише після свят... Те ж саме і з розтином тіла жертви. Експертизи будуть готові через 3-4 дні… Загибла – це дев’ятнадцятирічна Софія Анатоліївна Алмазова. На сьогодні взяла вихідний, бо, як вона сказала своїй хазяйці, її наречений приїхав до Варшави. Вони повинні були йти до її батьків, він мав освідчитися і просити її руки... Щоправда, розтин, мабуть, не дасть багато нового - ми вже знаємо, як і коли він її вбив... Маємо навіть приблизний опис залицяльника... Так, ще одне - сліди на снігу, які ми замалювали, були дільничного. Сліди вбивці біля тіла були затоптані.
Пан радник уважно слухав і, коли справа зайшла про сполуки срібла, стукнув себе долонею в лоба:
– Зовсім забув! Де у Варшаві є філія синдикату "Істмен"? Я ж маю проявити плівку!
– Ой, тоді пан вже не встигне. Сьогодні Вілія. Усі контори закриваються раніше. А навіть якщо ні, то за ці два дні нічого не зроблять. Їхній фірмовий магазин і представництво знаходиться на вулиці Мьодовій, навпроти костьолу. А ще… на них працює ательє німця, Фріша, на вулиці Фрета 14. Макс Фріш.
– Ви маєте рацію, туди навіть не варто їхати. То що, напевно, пан поспішає на сімейне торжество? Може, я сам поїду до моргу?
Асесор почервонів, втягнув до легень повітря і сказав:
– Чесно кажучи - так. Ще треба прикрасити… Але я хотів поговорити про інше. Ви тут зовсім один, як палець... тому я хотів пана запросити. До нас, до дому, на Вілію… Вона буде скромною, але завжди – серед близьких. У мене тільки одне прохання… Розумієте… Як би це сказати… Я чиновник і служу Російській державі… Але я поляк. Після придушення змови…і після Цитаделі… Коротше кажучи, у польських домах росіян не приймають. Перед усім, чиновників, і в жодному разі не жандармів чи поліцейських. Я хотів би попросити про таємницю. Будь ласка, нікому не кажіть, що ви були у нас на Вілії. Знаю, що пан не такий... як віленський Вішатель[17].