Чиновник попросив фартух і рукавиці – лікарка показала, де знайти обладнання. За шафою стояли, як на бійні, вішаки – великі оцинковані металеві гаки, на яких висіли фартухи з гутаперчі чи шкіри, пара звичайних брезентових медичних халатів, а поруч, на металевому візку, лежали в ряд великі довгі чорні рукавички, усі однакового розміру. Ван Хоутену знадобилося кілька секунд, щоб накинути халат і рукавиці, але він використав момент, коли був спиною до лікаря, щоб глибоко вдихнути.
Тільки це не було гарною ідеєю.
Разом з повітрям до ніздрів наплив сморід нещодавно привезених, лежалих мертвих тіл. Пан радник міцно стиснув зуби, насилу стримуючи блювоту, і довго стояв, не обертаючись. Тоді, наче прийнявши кардинальне рішення, він різко розвернувся й на дерев'яних ногах підійшов до столу. Лікарка стояла, не повертаючись до нього обличчям. Обоє опустили очі, дивлячись смерті у вічі — на крихітне понівечене тіло молодої дівчини. Товсті стібки нерівних швів кольору дьогтю скріплювали шкіру живота, розрізану на нерівні смужки шириною в два дюйми. Покалічені груди також були залатані аби як, а промежину, а точніше видимий там отвір, зашили. Абияк обстрижена голова – ніби у якоїсь повії - була злегка нахилена, ще один ряд гофрованих стібків з’єднував її з тулубом. Обличчя не було – на його висоті була маса плоті, шкіри та кісток, обпалених, набряклих і сильно розкладених. Очі розпливлися, залишилася лише частина чола…
Цього разу пан радник не витримав, різко обернувся й побіг до емальованої миски, що стояла за шафою. Прозвучали звуки блювоти. Лікарка підійшла до скляної шафи в протилежному кутку кімнати, по дорозі опустила рукавички в дезінфікуючу суміш, дістала якісь краплі і налила їх у склянку. Вона хотіла додати води, але, трохи подумавши, наповнила склянку до країв спиртом. Вона підійшла до шафи, що заслоняла чиновника, і обережно торкнулася його спини. Однією рукою вона підсунула йому чистий полотняний рушник, а за мить, другою рукою — склянку. Естар Павлович витер рушником сльози з очей й вологі губи, повернувся й залпом випив подані краплі. Його губи ще тремтіли, але він сміливо дивився в очі пані прозектор.
– Я вже казала, що пан не поліцейський, — повільно сказала вона. – Якщо пан закінчив, ходімо звідси, мені теж на сьогодні досить.
Пан радник кивнув головою на знак згоди. Він знав, що зараз не витримає детального обстеження – доведеться покладатися на протоколи розтину.
Лікар зняла покритий гутаперчею фартух, повісила його над жерстяним коритом й підійшла до стіни, де була кнопка дзвінка. Вона двічі натиснула її і, не дивлячись на блідого чоловіка, сказала:
– Ходімо, по дорозі зустрінемо помічника, тоді я видам йому розпорядження.
Естар Павлович також уже встиг скинути свій важкий патологоанатомічний наряд і з видимою радістю на все ще блідому обличчі, хоч і трохи невпевнено, рушив до виходу. Відчинив і пропустив довговолосого медика. Тепер сморід коридору здавався йому запахом саду, повного живих квітів. На півдорозі коридором вони зустріли візок і його оператора – лікарка наказала йому покласти трупи в холодильники, бо у них буде два вихідних, і підготувати з десяток візків з оцинкованими поверхнями – для нових гостей.
– Будь ласка, пане Антоне, не забудьте помити столи та продезінфікувати весь одяг та інструменти. Крім того – хоча це може здатися нетактовним, але я хотіла привітати вас із Різдвом! – попрощалася вона.
– В Різдво завжди помирає багато людей, — пояснила вона своєму товаришу по дорозі. – Старші колеги мене попередили. Замерзлі, такі, що впилися до смерті, жертви бійок і сімейних сварок, багато самогубців, які в ці дні ясніше усвідомлюють свою біду, самотність, відсутність майбутнього... Багато розчарованих жінок, що отруюються концентрованою кислотою, фосфорними сірниками чи стрибають у Віслу. На лід. І – як завжди – жертви вбивств, як з пристрасті, так і умисних. О, мало не забула – також харчові отруєння, які до розтину завжди трактуються як потенційні зумисні "отруєння".
Біля дверей, що вели в вестибюль, лікарка, не потискаючи руки, попрощалася з чиновником, обличчя якого набирало нормального кольору.
– Я тут звертаю, йду до своєї кімнати навести порядок і переодягтися. Бажаю панові веселих свят. Перш за все, спокійних.
Вона розвернулася на місці і підійшла до дверей, що вели ліворуч.
– Пані дозволить мені почекати вас? – запитав Естар Павлович. – Я можу відвезти вас куди пані лікар побажає.
– Ви надто швидко йдете до мети, пане раднику. У нашій країні не прийнято, щоб дівчину відвозив незнайомий чоловік. Це пахне скандалом. І панові ні до чого моя домашня адреса. До побачення, — сказала лікарка без злості, але категорично.
– Прошу пробачення, я невірно сформулював свою думку. Я не мав наміру образити вас неадекватною пропозицією! Ще раз, будь ласка, прийміть мої вибачення. Будь ласка, не гнівайтесь на мене, це вина оточуючих людей – я зараз не міг зібратися з думками. Я також вітаю вас з Різдвом Христовим.