— Так, це закономірно, якщо подумати про мету сховища. Тут заховані від можливого знищення основні технічні і матеріальні цінності тодішньої західної цивілізації. Але що вважалося основним, коли ще не існувало громадської думки всієї планети чи навіть народів тих країн? По-трібність і важливість чого-небудь на даний момент визначали правлячі групи часто зовсім не компетентних людей. Тому тут зовсім не те, що справді було найбільшою цінністю для людства, а те, що певна група людей вважала таким. Вони мали намір зберегти насамперед машини і, можливо, зброю, не розуміючи того, що цивілізація надбудовується історично, як живий організм.
— Так, шляхом наростання і освоєння виробничого досвіду, знань, техніки, запасів матеріалів, найчистіших хімічних речовин і побудов. Відновити зруйновану високу цивілізацію немислимо без міцних сплавів, рідкісних металів, машин, здатних працювати з високою продуктивністю і найточнішими допусками. Коли б усе це було знищено, то звідки взяти матеріали і досвід, уміння створювати дедалі складніші кібернетичні машини, що могли б задовольнити потреби мільярдів людей?
— Так само немислимо тоді було б повернутись до не-машинної цивілізації, наприклад до античної, про яку вони іноді мріяли.
— Звичайно. Замість античної культури виник би страшенний голод. Індивідуалісти-мрійники не хотіли зрозуміти, що історія не повертається!
— Я не стверджую категорично, що за дверима зброя, — вела далі Веда, — але багато що свідчить про це. Якщо будівники тайника помилялись, — а це властиво тому часові, — плутаючи культуру з цивілізацією, не розуміючи незаперечної обов’язковості виховання і розвитку емоцій людини, тоді їм не були життєво необхідними витвори мистецтва і літератури чи далека від вимог поточного моменту наука. В ті часи навіть науку поділяли на корисну і некорисну, не думаючи про її єдність. Таку науку і мистецтво вважали тільки приємним, але навіть не завжди корисним і потрібним супроводом життя людини. Тут же сховане найважливіше. І я думаю про зброю, хоч як наївно й безглуздо здається це нам, сучасним людям.
Веда замовкла, пильно дивлячись на двері.
— Може, це просто наборний механізм, і ми відкриємо його, прослухуючи мікрофоном, — раптом сказала вона, підходячи до дверей. — Рискнемо?
Міїко метнулась між дверима і подругою.
— Ні, Ведо! Навіщо цей безглуздий риск?
— Мені здається, що печера ледве тримається. Ми підемо, а повернутися вже не зможемо… Чуєте?
Невиразний далекий шум час од часу долинав у камеру перед дверима. Його чути було то знизу, то зверху.
Але Міїко лишилась непохитною. Вона стояла спиною до дверей, широко розкинувши руки.
— Коли там зброя, Ведо, то як вона може бути незахищена… Ні, ці двері злості такі самі, як і інші.
Через два дні в печеру доставили портативні апарати: відбивний рентгенівський екран для перегляду механізму, фокусований ультрачастотний випромінювач для руйнування внутрішнього зв’язку деталей. Але застосувати прилади не довелося.
Несподівано з черева печери почувся уривчастий гул. Ґрунт під ногами людей струснувся, і вони інстинктивно кинулись до виходу — дослідники були в третій, нижній печері.
Гул дужчав, переходячи в глухий скрегіт. Очевидно, все громаддя вкритих тріщинами порід осідало по скидовій лінії вздовж підніжжя хребта.
— Все загинуло! Ми не встигли. Рятуйтеся, скоріше нагору! — розпачливо закричала Веда, і люди кинулись до візків-роботів, направляючи їх на ходу у другу печеру.
Учепившись за кабелі роботів, вони видерлись по колодязю. Гул і здригання кам’яних стін переслідували їх по п’ятах і, нарешті, наздогнали. Страшенний гуркіт… Внутрішня стіна другої печери зникла в проваллі, що утворилось на місці колодязя — ходу в третій зал. Повітряна хвиля буквально змела людей разом з пилом і дрібним щебенем під склепіння першого залу. Археологи розплаталися на долівці, чекаючи загибелі.
Клуби пилу, що ввірвався в печеру, поволі осідали. Крізь його туман стовпи сталагмітів і виступи не змінювали своїх обрисів. Знову мертва тиша запанувала в підземеллі…
Опритомнівши, Веда підвелась. Двоє співробітників підхопили її, але вона нетерпляче вирвалася.
— Де Міїко?
Її помічниця, прихилившись до низького сталагміту, старанно обтирала кам’яний пил з шиї, вух і волосся.
— Майже все загинуло, — відповіла вона на німе питання. — Неприступні двері лишаться замкнутими під товщею каміпня в чотириста метрів. Третя печера зруйнована пов-иістю, а друга… другу ще можна розкопати. В ній для нас найцінніше, як і тут.
— Це так… — Веда облизнула пересохлі губи. — Але ми винні, бо надто зволікали і були надто обережні. Ми повинні були передбачити обвал.
— Бездоказове передчуття. Але журитися нічого. Хіба ми укріплювали б гірські громаддя заради сумнівних цінностей за дверима? Особливо, якщо там нікчемна зброя.
— А коли витвори мистецтва, неоціненної людської думки? Ні, ми могли б діяти швидше!
Міїко знизала плечима і повела пригнічену Веду вслід за товаришами туди, де був чудовий сонячний день, радість чистої води і заспокійливого електричного душу.
