Він думав про астрольотчиків, які проводили десятки років усередині такого корабля, без будь-якої надії вийти з нього раніше страшенно довгого строку. Він живе тут шостий місяць, щодня залишаючи тісні приміщення і працюючи в гнітючому просторі міжпланетної порожнечі. І вже тоскно без милої Землі — її степів, моря, вируючих життям центрів жилих поясів. А Ерг Ноор, Ніза та ще двадцять чоловік екіпажу «Лебедя» повинні будуть провести у зорельоті дев’яносто два залежних роки, або сто сорок земних років, враховуючи і повернення корабля до рідної планети. Ніхто з них не зможе прожити стільки! їхні тіла будуть спалені і поховані там, у безмірній далині, на планетах зеленої цирконієвої зірки…
Або їхнє життя припиниться під час польоту, і тоді, ув’язнені в похоронній ракеті, вони полетять у космос… Так виходили в море похоронні човни його далеких предків, вивозячи мертвих бійців. Але таких героїв, які погодилися б на довічне ув’язнення в кораблі і вилітали без надії на повернення, ще не було в історії людства. Ні, він не має рації, Веда докорила б йому! Хіба він забув про борців за справедливість і свободу людини в давні часи, коли люди йшли на значно страшніше — довічне ув’язнення у сирих підвалах, на жахливі катування. Так, ті герої були сильніші і достойніші, ніж навіть його сучасники, що готуються здійснити величний політ у космос, на дослідження далеких світів!
І він, Дар Вітер, який ще ні разу не залишав надовго рідну планету, — маленька людина порівняно з ними і зовсім не ангел неба, як його глузливо називає безмірно мила Веда Конг!
Двадцять днів перевертався у вологій темряві автоматичний гірський прохідник-робот, поки йому вдалося розібрати завал в десятки тисяч тонн і закріпити обвалені склепіння. Дорога в печеру стала доступною. Лишалося тільки перевірити безпечність її. Візки-роботи, які рухалися за допомогою гусениць і архімедового гвинта, безшумно ковзнули вниз. Прилади повідомляли через кожні сто метрів просування про склад повітря, температуру і вологість. Спритно обходячії перешкоди, візки опустились на глибину чотириста метрів. Тоді Веда Конг з групою співробітників проникла в заповідну печеру. Дев’яносто років тому, під час розвідки підземних вод, серед вапняків та пісковиків аж ніяк не рудоносного характеру індикатори раптом відзначили велику кількість металу. Незабаром з’ясувалося, що місцевість відповідає описам розташування легендарної старовинної печери Ден-Оф-Куль, що зниклою мовою означало «Притулок культури». При загрозі страшної війни народи, які вважали себе найпередовішими в науці і культурі, сховали в печері скарби своєї цивілізації. У ті далекі часи секретність і таємність були дуже поширені…
Веда хвилювалася не менше, ніж наймолодша її співробітниця, коли спустилася вниз по мокрій червоній глині, що вкривала долівку похилого ходу.
Уява малювала величезні зали з герметичними сейфами фільмотек, креслень, карт, шафи з котушками магнітофонних записів або стрічками пам’ятних машин, полиці з зразками хімічних сполук, сплавів та ліків. Чучела давно вимерлих тварин у непроникних для вологи й повітря прозорих вітринах, препарати рослин, кістяки, зібрані з закам’янілих кісток вимерлого населення планети. Далі ввижалися силіколові пластини з залитими в них картинами найелаветні-ших художників, цілі галереї скульптур прекрасних представників людства, його видатних діячів, майстерно зображених тварин… Моделі знаменитих споруд, написи про визначні події, увічнені в камені й металі…
Замріяна Веда Конг зайшла в гігантську печеру площею близько трьох-чотирьох тисяч квадратних метрів. Скеля, що входила в темряву, випиналася крутим склепінням, з якого звисали довгі сталактити, що виблискували в електричному світлі. Зал справді був величним. Втілюючи думки Веди в реальність, у нішах стін, які мали безліч ребер і виступів вапнякових напливів, виднілися машини і шафи. Археологи з радісними вигуками розійшлися по периметру підземного залу. Багато машин, що стояли в нішах і подекуди ще зберегли блиск скла й лакової поліровки, виявились екіпажами, які так подобались людям далекого минулого і в еру Роз’єднаного Світу вважалися вершиною технічного гепія людства. Тоді чомусь будували дуже багато машин, що перевозили на своїх м’яких сидіннях лише по кілька чоловік. Конструкція машин досягла витонченості, механізми керування й руху були дотепними, але в усьому іншому такі машини здавалися величезним безглуздям. Сотнями тисяч вони снували по вулицях міст і дорогах, перевозячи туди й сюди людей, які чомусь працювали далеко від свого житла і щодня квапилися вчасно прийти на роботу й повернутись назад. Цими машинами небезпечно було керувати, вони вбивали величезну кількість людей, спалювали мільярди тонн дорогоцінних запасів органічних речовин, накопичених у геологічному минулому планети, отруювали атмосферу вуглекислотою. Археологи епохи Кільця розчарувались, побачивши, що цим дивовижним екіпажам відведено так багато місця в печері.
