— Род, Луїс, Роджер і Боб — чотири ґевали, озброєні до зубів. Ми іронічно називаємо їх «службою безпеки» чи «цереушниками», а сам Джейсон кличе хлопців «стрільцями», — Мел Барр вищирився, — як у кіно про ковбоїв, — а тоді різко посерйознішав: — Іноді вони корчать із себе туполобих качків, але насправді не такі. Остерігайтесь їх, будьте з ними дуже обережними… — Чоловік обвів студентів поглядом, зупинившись на обличчі кожного. — І це не наказ Джейсона, це порада особисто від мене. Пропоную вам її запам’ятати. Бо ви тут надовго.
Щойно лікареві кроки стихли в галереї, Сьома повернувся до Левка.
— Я тобі казав: нас не відпустять! — дивно було чути, яку розмаїту гаму звуків видавав росіянин крізь зціплені зуби та майже не розтиснені губи.
Лео подивився на товариша й несподівано для самого себе проказав:
— Я бачив письмена.
— Що? — Сьома не знав, чому дивуватися більше: почутому від Левка чи разючій, просто вбивчій зміні теми.
— Дорогою, поки нас тягли нагору, я бачив письмена на стінах. Ґуннар мав рацію: ці хлопці — ті, що вибехкали оце все, — вони мали власну писемність.
— Ти знаєш, що це за вертоліт?
Ґрем, побачивши, куди спрямований погляд українця, кивнув.
— «Eurocopter EC12 Colibri».
— Літав на такому?
— Ну… е… так, — відповів мулат. — У «Helicopter Academy» два типи тренувальних вертольотів — «Robinson R44»[106] і «EC12 Colibri». Трохи літав на останньому.
Вони стояли біля намету-їдальні за півсотні метрів від «Colibri».
— Він долетить до гір? До Куско?
Ґрем довго думав перед тим, як відповісти.
— Якщо бак заповнено хоча б наполовину — так.
Левко стишив голос.
— Зможеш підняти його у повітря?
Ґрем здригнувся, вирячившись на українця.
— Що ти замислив?!
— Я поставив запитання, Ґреме: чи зможеш ти підняти «Colibri» в повітря, якщо випаде така нагода?
Очі американця забігали.
— Так, — зрештою витиснув із себе він.
— Добре.
— Але ж ти не зможеш…
— На горішній терасі завжди чергують двоє перуанців: один — у східній частині біля входу до галерей, другий — у західній, коло ангарів. Учора їх змінили о 20:00. Сьогодні зранку була нова пара, котру поміняли двадцять хвилин тому — о 12:00. Тобто вартові змінюються що вісім годин: о 4:00, 12:00 і 20:00.
— Для чого ти це мені розповідаєш? — пополотнів Ґрем.
Не дивлячись на мулата, Левко відповів:
— Ні для чого… Все, що потрібно від тебе, янкі, — підняти вертоліт, коли він буде готовий. Зрозумів?
Очі Ґрема розширилися, він неохоче кивнув, беззвучно ворухнувши припухлими після побоїв губами.
Левко, Ґрем і Сатомі спали.
Семен, безшумно зісковзнувши з матраца на кам’яну долівку, переніс вагу на здорову ногу та, балансуючи в повітрі руками, випростався. Він мав у руці костур, але не спирався на нього, остерігаючись, що той рипне й розбудить товаришів. Навпомацки, притримуючись рукою за стіну «нори», росіянин дійшов до виходу та застиг у проході.
Визирнув, ховаючись у тіні.
Галерею заливало світло, неяскраве, та рівномірне: воно не лишало темних згустків по кутках.
Сьома взявся уважно вивчати стелю й верхню частину стін коридору, обнишпорюючи очима заглибини, місця скупчення дротів, ніші, в яких кріпилися лампи. Шукав камери. Якщо за освітленими переходами ведуть спостереження, він заспокоїться, повернеться на матрац, проковтне дві пігулки знеболювального, котрі після вечері приніс Мел Барр, і засне. Якщо ж камер немає… і якщо він не помилився, припустивши, що охоронці пильнують лише верхню терасу… то він…
(…ці хлопці… що вибехкали оце все… вони мали власну писемність…)
…він спуститься в найнижчі галереї та подивиться, просто гляне, що там таке.
Після двох хвилин прискіпливого огляду хлопець переконався, що камер немає. Він ступив у коридор, просунувся вздовж стіни й став на костур. На секунду повернувся назад, присів навпочіпки біля купи речей, наосліп відшукав фотоапарат Сатомі й начепив його на шию. Чуття підказувало, що «Nikon» йому знадобиться.
Серце несамовито калатало. Сьома швидко пошкутильгав уперед, завернув за ріг, притулився до стіни та затамував подих. Груди під футболкою вібрували — серце влаштувало справжній землетрус. До всього дуже розболілася нога. Хлопець навмисно не ковтав увечері пігулок, не бажаючи, щоби знеболювальне загальмовувало свідомість, коли він перебуватиме внизу.
«Нормальок… Заспокоїтись… Треба заспокоїтись… Ніхто мене не помітить, вони всі сплять». Але заспокоїтись не вдавалось.
(…заборонено… це наказ… за його порушення вас буде жорстоко покарано…)
Віддалившись від «нори», хлопець завагався. На дідька він це робить? Він удруге в житті в цих переходах і легко може заблукати. Крім того, Джейсон…
(…хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?)
