Наступної секунди вертоліт опустився, і його майже повністю затулила одна з менших пірамід. Після того як Міль Мі-17 торкнувся колесами тераси, а двигун став затихати, збавляючи оберти, Левко відзначив те, що раніше лишалося поза увагою: в західній частині тераси, по діагоналі від місця стоянки «Eurocopter EC12 Colibri» розташовується ще один вертолітний майданчик.
Дверцята з правого боку вертольота розчинилися, й на посадковий майданчик висипали четверо зодягнутих у камуфляжні штани й футболки ґевалів. Троє були дебелими, мов бугаї, останній виглядав худорлявішим, але вищим за решту.
Усі четверо мали короткі військові стрижки й однакове озброєння: австрійський «Glock 17» на поясі, американська штурмова гвинтівка M16 за спиною.
Чоловіки, регочучи й перегукуючись, попрямували до Джейсона, й сивочолий кожного по черзі обійняв. Амаро Кіспе з перуанцями тупцяли обабіч. Левко переводив погляд із тих на тих і дещо збагнув. То був перший момент, коли хлопець зауважив, що між Амаро та перуанцями, з одного боку, та Джейсоном Х’юз-Коулманом і чотирма ґевалами, з іншого, пролягає незрима, втім відчутна межа, що стосується не лише відмінностей в озброєнні, одязі чи кольорі шкіри. Це дві різні громади, що співіснують у межах Паїтіті, проте не є та ніколи не були єдиним цілим.
Один із ґевалів заговорив до Джейсона, показуючи на полонених. Сивочолий відповів, а тоді, розвернувшись, голосно наказав Амаро:
— Забери їх.
Коротун кивнув своїм хлопцям, і ті грубо поставили студентів на ноги.
Левко відважився та крикнув:
— Джейсоне, що з нами буде?
— Тобто? — чоловік подивився на нього так, наче бачив уперше.
— Що ви з нами зробите?
Х’юз-Коулман усміхнувся, начепивши маску приязні на лице:
— Сумніваюся, що ви зможете кудись помандрувати, доки у твого друга не зростеться кістка. Я пришлю Ірландця, нашого штатного лікаря. Він зробить усе, що треба. До того часу ви будете моїми гостями.
«До якого часу? Поки в Сьоми не зростеться перелом?..»
— А потім?
Він відповів, не вагаючись, оманлива посмішка не сходила з лиця.
— Потім я вас відпущу.
Амаро та двоє озброєних автоматами Калашникова перуанців повели Левка, Сьому, Ґрема й Сатомі до підземелля. Вони спустилися двома послідовними переходами та втрапили до широкого коридору, з боків якого тягнулись входи в темні, схожі на печери приміщення. Коридор сяк-так освітлювали лампи.
Група дісталася майже кінця галереї. Карлик зайшов до однієї з печер і, полапавши рукою по стіні ліворуч від входу, ввімкнув світло.
— Ось, — сказав він, пропускаючи хлопців і дівчину досередини.
— Що за діра? — роззираючись, прошепотів Левко.
Приміщення було штучно висічене в суцільній кам’яній брилі, а не сформоване з граней окремих брил. Над входом під стелею висіла лампа, захищена ґратчастим забралом. Праворуч від входу стояли два переносні ліхтарі.
Вікон кімната не мала.
— Це ваше, — Амаро з напускною гостинністю обвів кімнату рукою. — Ваша «нора».
Через нерівності стін і підлоги було важко встановити форму «нори» в плані — чи то прямокутник, чи то неправильний багатокутник. Левко на око визначив площу — близько тридцяти квадратних метрів. Небагато, та їм чотирьом мусить вистачити. Від долівки до стелі в найнижчих точках було чотири метри. Ліворуч за вимикачем світла він зауважив ряд із чотирьох розеток.
— Нора… це точно, — буркнув Сьома.
— Вам принесуть матраци й подушки, на них спатимете, — Левко бачив, як сіпається око Амаро. — Біотуалети далі коридором, наприкінці. Там же — душ. Можете хлюпатися, скільки влізе, води в нас достатньо, — коротун якось дивно розмежовував сутність своїх слів і їхнє звучання: тон і зміст сказаного разюче контрастували. Він говорив нібито приємні речі, виявляв гостинність, але таким голосом, від якого мурашки бігли по спині. Тим самим голосом він міг повідомляти засудженому до страти, де туалет і душ, щоби справити нужду та востаннє помитися перед смертю. — Ліхтарі тут на випадок, якщо зникне світло, раптом щось трапиться з генератором нагорі, — він оглянув бранців і, підсміюючись, підсумував: — Ну, розташовуйтеся. Незабаром прийде лікар і підлатає вас.
Перуанці вийшли.
Троє хлопців і дівчина не рухалися, роззираючись і час від часу ловлячи розгублені погляди один одного. Печера була похмурою, гнітючою і… ворожою. Першим ворухнувся Семен. Хлопець пошкутильгав до стіни й сперся на неї спиною.
— Нора… — ще раз шепнув росіянин.
«Темниця», — подумав Левко.
— Хоч би вікна прорубали, — мовила Сатомі. Слова глухо шурхотіли в заллятій жовтим світлом порожнечі. Відлуння не було.
— Ми зараз далеко від зовнішньої стіни, — припустив Левко, — а з вікон завтовшки із двадцять метрів світла проходило б не більше, ніж крізь суцільний мур.
— Я буквально відчуваю, як стіни тиснуть на мене, — японка з острахом обдивлялася стелю.
