…якщо Джейсон дізнається, йому кінець. Злостиво скривлене обличчя з тонкими губами та скуйовдженим посрібленим сивиною волоссям виплило перед очима, утворившись із окремих точок, немов зображення на екрані комп’ютера. Невже воно того варте? Що такого може бути в тих письменах, щоб так…
(…буде ЖОРСТОКО покарано…)
…ризикувати?
А втім, щось неухильно тягнуло, вабило хлопця донизу. Поклик був таким потужним, що Сьома відчував його фізично, неначе силу тяжіння. Подекуди думки про це лякали його більше, ніж обличчя Джейсона, що не сходило з-перед очей, і вартові-перуанці, що раптом могли закортіти зазирнути в глибини Паїтіті, проте опиратися таємничому потягові він не міг, навіть якби хотів. Ми ж неспроможні опиратися силі земного тяжіння, правда?
Сьома зробив потужний видих, женучи геть образ Джейсона. В очах спершу потемніло, та врешті-решт затримка дихання допомогла: серце нехай і не заспокоїлось, але перейшло зі скаженого галопу на розмірений алюр. Придержуючи рукою фотокамеру, він посунув униз.
Відлуння кроків не було. Чорні камені поглинали звуки.
Росіянин швидко проминув житловий блок (порожні «нори» сусідили з акуратними апартаментами, схожими на готельні номери) та два рівні ходів зі складськими приміщеннями. Чимало стояло незайнятими, проте більшість було зачинено розсувними дверима з прозорого пластику та магнітним картковим замком. Дорогою хлопець зазирнув до п’яти таких кімнат; у чотирьох один на одному стриміли ящики з чорним камінням усередині. На кожному камені висів шматок картону з цифрами та написами, схожий на етикетку, й тільки одну кімнату було заставлено гірничовидобувним обладнанням — переважно понівеченим.
Усі переходи освітлювали стаціонарні лампи.
Досягаючи розгалужень, Семен завжди обирав відгалуження з найкрутішим спуском. Він вважав, що завдяки цьому швидше досягне глибинних рівнів.
Невдовзі Сьома опинився в залі з «тривимірною» підлогою та застиг у нерішучості. У холі було темно, проте він зауважив по периметру щонайменше десять ходів. Вибрав перший праворуч і продовжив спуск.
Сліди доглянутості щезли. Долівка стала нерівною, то тут, то там валялися шматки дротів, розбите скло, поламані інструменти (кайла, заступи, лопати), подовжувачі, трифазні розетки, що оплавилися від надмірного виділення тепла. Траплялися кімнати, щоправда, зовсім крихітні, неначе келії ченців-самітників, усі — порожні. Галерея вужчала, петляла, цілком збиваючи відчуття напрямку, неухильно сповзаючи вглиб Твердині. Тонкі лампи тягнулися по всій її довжині.
Діставшись чергового розгалуження, Сьома вирішив піти праворуч і надалі звертати лише так. Він не знав, куди це приведе, але тільки так міг сподіватися не заблукати в лабіринті.
Після третього чи четвертого розгалуження хлопець уперся в глухий кут.
«Зараза!.. І що тепер, розумнику?»
Коридор обривався глухою, вдавленою стіною. Складалося враження, що якийсь гігантський хробак, який прогриз прохід, доповз до цього місця та здох.
Сьома розвернувся та пошкутильгав назад до розгалуження. Постоявши трохи, він завернув у наступне відгалуження праворуч, гамуючи панічні заклики здорового глузду. «Не роби, не роби, не роби цього! Це небезпечно, так можна заблукати». Ні — так він майже напевне заблукає. Проте ноги самі несли хлопця вперед.
За тридцять кроків коридор вирівнявся та поширшав. Наприкінці росіянин побачив чорноту.
Від несподіванки Сьома прикусив язика та спинився. Якщо там черговий глухий кут, то він мав би бачити стіну. А він не бачить нічого. Світлова сфера тягнеться вздовж коридору і… розчиняється в мороці, з якого тягне холодом.
Нерви знову пришпорили серце, проте цього разу Семен вирішив не зважати на стукіт у грудях. Заціпившись (ліва рука — на костурі, права стискає об’єктив фотоапарата), хлопець повільно посунув уперед. Підступивши до розмитої межі світла й темряви, Сьома вп’явся очима в чорноту. Він відчував, що коридор продовжується, проте не бачив нічого. А що як там, у мороці, глибокий колодязь посеред шляху? Хлопець виставив руку й помахав долонею.
Нічого. Світло не спалахнуло.
Відпустивши «Nikon», присів, намацав пальцями камінець і пожбурив його в пітьму. З чорноти долинуло сухе постукування: камінчик, відбиваючись, пострибав галереєю.
Усе, як і було, — темрява.
І тоді, наважившись, Сьома рушив уперед.
На третьому кроці над головою щось тихо клацнуло — і простір на три метри вперед затопило яскраве світло від підвішеної під стелею лампи.
— ГА! — попри те що готував себе до цього, Семен не стримався: з рота вилетів безформний вигук. Інстинктивно, не осягаючи, що робить, він метнувся до стіни, притиснувся до неї тремтячим тілом. Світло…
(…вмикається лише тоді й там, де є рух…)
…було яскравим, примушувало Сьому підсліпувато мружитись. Він крутнув головою, очікуючи на появу перуанців або когось зі «служби безпеки» Джейсона, які його схоплять, а потім катуватимуть. Утім, через кілька секунд, тихо клацнувши, датчик руху вимкнув лампу, й росіянина огорнула пітьма.
