Невдовзі до «нори» спустилися шестеро індіанців мачігуенга, п’ятеро принесли матраци, шостий тягнув оберемок подушок сумнівної чистоти. Їх ескортував озброєний перуанець. Без ознак зацікавлення індіанці скинули ношу посеред кімнати й забралися геть. Перуанець поплівся за ними.
Левко та Ґрем розібрали принесені матраци. Із двох спорудили подобу дивана, інші три склали біля стіни, наваливши на них подушок. Розсілись.
Сатомі діставала колючку з вуха мулата, коли до приміщення зазирнув приємний на вигляд чоловік років сорока в шортах і футболці з відірваними рукавами. Поставивши біля ніг прозору спайку з шести півторалітрових пляшок із водою, він постукав кулаком по кам’яному одвірку. Звуку це не дало жодного, та принаймні чоловік зробив вигляд, що дотримується правил пристойності.
— Хелло! Дозволите зайти?
Ніхто не відповів. Чемно виждавши секунду-півтори, незнайомець ступив до «нори».
— Щось мені підказує, що вам потрібна моя допомога.
Побачивши чималу сумку з червоним хрестом на тлі білого кола, що висіла на шлейці через праве плече, Левко здогадався, що перед ними той, кого Джейсон назвав Ірландцем.
— Моє ім’я Мел Барр, я лікар. Я приніс вам трохи води, а ще… о-о-о, — чоловік присвиснув. Свист стосувався Сьоми. Пов’язка на нозі росіянина частково розповзлася, відкривши страхітливу підпухлість. Мел скрушно похитав головою.
Сатомі не знати чого схлипнула.
— Ірландець? — обізвався Левко.
Чоловік, що вже починав лисіти й помалу запливав жирком від малорухливого способу життя, підштовхнув до центру приміщення спайку з пляшками, а сам присів навпочіпки біля Семена.
— Так, Ірландець. Якщо вам так легше, називайте мене Ірландцем, — не торкаючись, Мел вивчав розпухлу литку. Вдруге похитав головою. — Кепські справи, друже. Кепські… Я спочатку підлатаю твоїх приятелів, а тоді займуся тобою. Потерпи.
Розкривши сумку з медикаментами, лікар моторно й управно обробив і перев’язав, де це було необхідно, рани хлопців і дівчини, переконався, що Левкову щелепу не зламано, дав усім по дві таблетки аспірину. Потому піднявся та промовив, дивлячись на Сьому:
— Старайся не рухатись. Мені знадобиться півгодини, щоб усе підготувати. Потім я повернусь.
І зник у коридорі.
Хвилин п’ять хлопці мовчали. Левко рухав м’язами обличчя, згинав і розгинав руки, намагаючись позбутися сверблячки продезінфікованої навколо ран шкіри.
— Він сказав неправду, — порушив мовчанку Сьома.
— Ти про Ірландця? — повернув голову Левко.
— Ні, — заперечив росіянин, — я про того з тераси — Джейсона.
— Не розумію тебе.
— Нас не відпустять, — Сьома скривився. — Глянь на це, — вказав долонею на литку. — Мине щонайменше п’ять місяців, доки я зможу ходити. За цей час наші батьки здіймуть тривогу. Нас шукатимуть. Сумніваюся, що знайдуть, адже навіть тим, хто знає, що ми поперлись у джунглі, не вдасться зайти так далеко.
— До чого ти хилиш?
— Чувак, ці люди переймаються конспірацією. Невже ти гадаєш, що нас відпустять через п’ять місяців? Ти не думав, що розповідатимеш батькам після повернення? Казочки, як ми заблукали у тропічному лісі? Так чи так нам доведеться розповісти, де ми тинялись, у що вляпались. А ці хлопці, Лео, — Семен тицьнув пальцем угору, маючи на увазі верхню терасу й усіх, хто на ній, — не такі дурні, щоб не усвідомлювати: неможливо вигадати історію, котра правдоподібно покриє довбаних п’ять місяців. Якби нас мали намір відпустити, то вже повантажили б у вертоліт і повезли б до Куско. Півтори години льоту, не більше. Проте цього не сталось і не станеться, бо Джейсон і К° страшенно бояться, щоб їх не викрили.
— Але ж нас не вбили та навіть намагаються підлікувати, — заперечив українець.
Сьома скептично хмикнув і стенув плечима.
— Про що ви говорите? — втрутився Ґрем. — Наче у нас є варіанти для дій. Ми в полоні та цілковито від них залежимо.
Росіянин парирував, не замислюючись.
— Варіанти завжди є. Ми маємо стати для них потрібними.
Із коридору долинув тупіт. Хлопці стулили роти, розуміючи, що то не може бути Мел Барр, оскільки лікар щойно їх покинув.
У вхідному отворі вималювалися три силуети. Перуанці. Ті самі, що конвоювали їх із нижніх рівнів Твердині на верхню терасу. Вони принесли наплічники та частину спорядження, мовчки поскладали все у проході.
Щойно вартові пішли, Левко, Ґрем і Сатомі кинулися передивлятися речі.
— Ну що там? — нетерпляче витягував шию Семен. — Усе на місці?
— Ага, чекай і сподівайся, — буркнув Левко та перерахував: — Залишили твій нетбук, увесь одяг, спальники, засоби гігієни… навіть телефони є, — хлопець витягнув батарею зі свого «Samsung», — але без sim’ок.
— Мій фотоапарат на місці, — додала Сатомі.
— А знімки? — поцікавився українець.
— Що знімки?
— Витерли?
— Їх там не було. SD-картка в моїй кишені.
— Добре, тримай у себе, — Левко продовжив інвентаризацію. — Покинули дещо з аптечки, зате забрали ножі, сокирку, ліхтарі, намет…
— Намет у таборі, — підказав Ґрем.
— А, точно. Забув… Немає також газового балончика, GPS-навігатора і… паспортів.
Понишпоривши у відділенні для паперів свого рюкзака, американець докинув:
— Авіаквитки теж відібрали.
