Сьома замислився. Звідки тут цей барельєф? Від інків? Сумнівно. Найбільш імовірно, що інки, як і ті, хто населяв долину Куско та пустелю Сечуру до них, запозичили віру в Бога Сонця, а з нею і «трафаретне» зображення Віракочі, в будівничих Паїтіті. Чи був Віракоча богом узагалі?
Від цих запитань хлопця охопило холеричне тремтіння.
Однієї лампи не вистачало, щоб освітити кімнату, проте світла було достатньо, щоб Сьома роздивився незчисленну кількість інших виробів із золота, розкиданих просто на підлозі. Статуетки, сережки, браслети, ланцюжки, чаші, вироби незрозумілого призначення — все це хаотично громадилось у півтемряві ліворуч від Семена. Золоті кучугури попід стінами сягали двометрової висоти.
Хлопець і вірив, і не вірив у те, що бачить. Перед ним було не просто золото. Перед ним лежали ТОННИ ЗОЛОТА. На мить він уявив себе Франциском Пісарро, що постав із могили, щоб удруге забрати викуп Атауальпи.
Росіянин шанобливо торкнувся плити з барельєфом. На пальцях щось лишилось. Він підніс їх до очей і розгледів на пучках шар сірого пилу. Торкнувся в іншому місці — те саме сухе оксамитове відчуття. Пил. Нахилившись, Сьома побачив на плиті товстий шар порохняви. Хлопець протиснувся вглиб приміщення, топчучи розсипані витвори із золота, проте, до чого б не торкався, всюди намацував пальцями пил.
Критичний розум узявся швидко зіставляти факти. Пил на золоті, зате маркування на кожному камені, виколупаному зі стін Паїтіті. Єдина лампа, та й та, здається, от-от згасне, зате поруч — вичищений до блиску склад, де кожна полиця з камінням має індивідуальне освітлення. Що за безглуздя? Що це, в біса, за єресь така? Чому вони ігнорують мільйонні запаси золота, та носяться з убогими каменюками?
А тоді раптово Сьома осягнув, що кімната із золотом — зовсім не те, через що йому і його друзям заборонили спускатись у низинні галереї. Хлопець утямив, що далі коридором, у ще глибших надрах, знаходиться дещо важливіше, потужніше, щось таке, що примушує Джейсона ігнорувати неосяжні багатства Твердині.
Сьома розвернувся, гадаючи, чи не сфотографувати плиту, проте швидко роздумав (це лише шматок металу!) та прибрав руку з «Nikon’а». Він вислизнув із кімнати, забувши вимкнути єдину справну лампу.
Клац! Світло. Клац! Темрява…
Через збудження Сьома проґавив критично важливий момент. Попри виняткову прозірливість, росіянин не здогадався, що датчик руху, що посилає сигнал на припасований під стелею світильник, із легкістю може передавати цей самий сигнал кудись іще, скажімо, на спеціальний комп’ютер, який стоїть під навісом на горішній терасі. Тієї миті, коли Сьома залишив кімнату зі скарбами та продовжив спуск галереєю, один із вартових-перуанців знавісніло гатив у двері котеджу, будячи Джейсона, а другий із автоматом напоготів і затиснутим у зубах ліхтариком мчав углиб Твердині, щоб затримати порушника…
Третє приміщення виявилось іншим. Сьома зрозумів це, ще навіть не наблизившись.
Вхід був прямокутним, як і до «фіолетової» кімнати, проте обкладеним світлим каменем. А ще із приміщення розходилось химерне світіння. Щось усередині кімнати наповнювало повітря перед хідником хвилями м’якого зеленкуватого світла. Сьома завмер, почекавши, доки згасне лампа над головою, та переконався, що йому не ввижається: хвилі стали об’ємнішими, світло — густішим.
Кілька кроків — і Сьома втрапив до кімнати з білого мармуру. Приміщення мало форму куба, всі грані якого облицьовували відполіровані плити лілейного кольору. Лиш де-не-де на стінах і стелі проступали жовті прожилки. Дивовижна урочиста білість, здавалося, витискає геть чорноту, що заповзала з коридору.
На висоті трьох метрів від підлоги по контуру стін тягнулася прокладка з невідомого зеленого матеріалу, що був джерелом фосфоресційного світіння.
Проте найбільше захоплювало інше.
Опинившись у кімнаті, Семен уперся поглядом у незрозумілий малюнок, який займав більшу частину протилежної від входу стіни. На білому мармурі розташувалися вісім пар сірувато-чорних відбитків людських долонь. Кожну пару відмежовував чорний символ. Угорі над колонками людських долонь стояли поряд чорний кружечок і щось, що змахувало на відбиток великого пальця.
Стіни ліворуч і праворуч укривали безліч інших написів, як міг судити Сьома, сформованих винятково з восьми символів, розміщених поміж парами долонь.
Семен наблизився впритул і побачив, що відбитки не намальовано. Він не уявляв, як їх могли нанести на таку тверду поверхню, проте розрізняв плетиво ліній на внутрішній поверхні та розумів, що це не картинки, а відбитки долонь живої людини. Складалося враження, що зображення випалили на мармуровій плиті. Щойно подумавши про це, Сьома тихо реготнув. Ідея відгонила бородатими анекдотами про Чака Норріса. Хто здатен випалювати долонями по відполірованому каменю?!
