Хлопець зосередився на символах. Спершу вирішив, що їх висікали з іншого каменю, після чого вставляли в акуратно підігнані виїмки в мармурі, та, провівши пальцем по кількох знаках, не знайшов стиків. Чорні символи виявилися частиною мармурової плити, так, наче вони були в камені ще до того, як монолітний блок розрізали на плитки.
«Неймовірно…» — він забув про біль у нозі, хвилі якого час від часу підіймалися стегном і досягали промежини, примушуючи яйця хворобливо стискатись.
І лише потім Сьома зауважив у проміжках між пальцями долонь чорні кружечки, відпечатані в мармурі. Кількість кружечків на кожній парі відбитків була різною.
Росіянин відступив на три кроки, схопив камеру та почав фотографувати. Він так захопився, що не почув, як коридором прибіг охоронець. Сьома збагнув, що його спіймали на гарячому тільки тоді, коли перуанець ударом приклада АКМ ззаду по потилиці звалив його додолу.
Джейсон і перуанець, який його розбудив, чекали на Семена та конвоїра в переході перед поворотом до «нори». Угледівши Джейсона зі скам’янілим обличчям і дивним срібним блиском у очах, Сьома затремтів, нога підігнулась. Якби не гіпс і милиця, хлопець осів би на долівку там, де стояв. Вартовий штовхав його перед себе. Роблячи навмисно маленькі кроки, немов засуджений, що йде на ешафот, Сьома раз за разом озирався за спину. Це йому ввижається, чи очі Джейсона справді видаються мертвими?
Ґрем і Лео, розбурхані шумом, повистромлювали голови в галерею. Вартовий штурхнув росіянина до кімнати та відступив, звільняючи дорогу Джейсонові. Другий вартовий прослизнув повз сивочолого, поставив Сьому на ноги та заламав йому руки за спину.
Джейсон увімкнув світло.
Ґрем і Сатомі притислися до стіни у віддаленому кутку «нори». Левко із немов крейдою побіленим обличчям сидів на матраці найближче до Джейсона.
— Де ти був? — кинув хлопець у бік Семена.
— Заткнись, — Х’юз-Коулман приклався ступнею до грудей українця та відкинув його на матрац. — Тут я ставитиму запитання, — потому склав руки за спиною та зиркнув на Сьому: — Ірландець передавав мій наказ не спускатись у неосвітлені галереї?
— Так, сер, — хлопець від страху буквально клацав зубами. Він не сумнівався, що до ранку не доживе.
— Чому не послухався?
Фальшива посмішка неприродно перекривлювала обличчя Джейсона. Воно нагадувало фоторобот, склеєний із різних знімків: нижню частину взяли від усміхненого чоловіка, верхню — від якогось трупака зі сріблястими райдужними оболонками.
— Я… хотів… побачити написи, — пробелькотів Сьома.
— Що? — Джейсон скинув голову та звернувся до вартового: — Де ти його знайшов?
— En la Sala Blanca[107], — шанобливо відповів перуанець.
— Справді? — сивочолий здивувавсь.
— Так, сеньйоре.
— Обшукав?
— Так, сеньйоре.
— І?
— Лише фотоапарат, — вартовий простягнув Джейсонові камеру.
Чоловік узяв «Nikon» до рук.
— А золото?
— У нього не було із собою золота.
Джейсон Х’юз-Коулман спідлоба роздивлявся Сьому. Ввімкнув фотоапарат і запустив режим перегляду знімків: у камері збереглося чотири фотографії кремової мармурової стіни з чорними долонями та кілька знімків притемнених розгалужень.
— Я наскочив якраз, коли він фотографував, — додав вартовий.
— Чому ти не взяв золота? — не піднімаючи очей від «Nikon’а», поцікавився Джейсон. — Чому пішов далі?
— Навіщо воно? — проскиглив росіянин і повторив: — Я хотів побачити письмена.
Несподівано Джейсон пожбурив фотоапарат Левку (українець ледве встиг зреагувати, піймавши камеру за сантиметр від долівки), після чого звелів другому перуанцеві, що тримав Сьому:
— Відпусти його.
— Е?!
— Просто відпусти.
— Він же порушив…
— Ти наполовину дерев’яний, аміґо? — в голосі задеренчали металеві нотки.
— Слухаюсь, — вартовий забрав руки від Семена, а для переконливості позадкував до стіни.
— Лягайте спати, — порадив Джейсон хлопцям і дівчині, — завтра в нас багато справ. Добраніч… — і погасив світло.
Сьома колодою повалився на матрац.
— Що це було? — долинув із глибини нори здивований голос Ґрема.
— Я боялася, що він уб’є тебе, — зв’язки Сатомі все ще дрижали.
— Що це було? — передражнив мулата Левко. — Хочеш, твою маму, дізнатися, що це було? — він повернувся до Сьоми й зашипів: — А я хочу знати, якого хера ти поліз у ті ходи? — пауза. Сьома, склавши руки, мовчки тупився собі під ноги. Левко оскаженів: — СУЧИЙ ТИ СИНУ! Ти смердючий кавалок собачого лайна!
— Чувак… — спробував захищатися Сьома.
— Не кажи мені «чувак», придурку! — Левко нахилився вперед і стишив голос. — Я гепу рву, щоб придумати, як нам утекти, а ти… — руки зі скрюченими пальцями потяглися до Семена, він був готовий задушити товариша.
— Я не зможу втекти, — огризнувся Сьома. — Ти забув, що я в гіпсі? Я не зможу йти через джунглі, навіть якщо ми виберемось із Паїтіті.
Українець присунувся впритул і заговорив іще тихіше:
