— Я Род Холмґрен. Можеш звати мене просто Род, — Ґрем розплився у посмішці: все ж старався не марно. — Не посміхайся мені, бо ти й твої друзі в повній задниці. І якщо ти хочеш це почути, то ні — я не зможу тобі допомогти.
— Роботи небагато, не лякайся, — виразний італійський акцент.
Японка кивнула, не піднімаючи очей. Дівчина тупцяла посеред намету, що правив за кухню, крадькома розглядаючись. Чорнявий чоловік середнього зросту, що привітався, коли вона ввійшла, стояв з іншого боку широкого кухонного стола та витирав руки рушником. На ньому був заляпаний різними соусами блідо-рожевий кухарський фартух до колін, футболка й короткі шорти. Все разом виглядало кумедно. Акуратно зачесане назад темне волосся ледь кучерявилося на кінчиках, пасуючи до рельєфного лиця (ямок на підборідді, заглиблень під щоками, високих вилиць, широко поставлених глибоких очей) і цілковито не пасуючи до всього іншого — одягу й довколишньої обстановки загалом. Якщо не зважати на куці шорти, з яких стирчали волохаті ноги, й дивитися лише на вимиту та старанно вкладену феном чуприну, чоловіка можна було сприйняти за бармена з елітного диско-клубу, а не за кухаря, що варить їдло для якихось приблуд, горлорізів і індіанців мачігуенга. У віддаленому лівому куті намету двоє індіанців сиділи, схилившись, над тазиком і чистили великими ножами картоплю.
Попри ранню годину, під прогумованою крівлею намету починало парити. На скронях кухаря в рожевому фартухові висіли мутні краплі поту. Над мийками стриміла поличка з двома сітчастими колонками, до яких через неймовірне переплетіння зелених і червоних дротів було під’єднано пошарпаний CD-плеєр «Walkman». Звучала «Metallica», боляче шарпаючи й без того натягнуті нерви Сатомі. Джеймс Хетфілд низьким приємним голосом рокотав:
— Зараз домиються тарілки, — чорнявий повернув чисто виголене підборіддя в бік доісторичної посудомийної машини «Lady Kenmore» зі схожим на піаніно рядком білих кнопок на панелі керування та стилізованими під темне дерево передніми дверцятами; випущена наприкінці 1960-х машинерія тряслась і буркотала, — ти їх витреш і поскладаєш отуди. А потім ми чекатимемо, поки ці два невмиванці, — кухар кинув косий погляд на мачігуенга, — дочистять картоплю, і почнемо готувати суп. Згода?
Дівчина вдруге кивнула, ніяково переступивши з ноги на ногу. Зиркнувши на неї, він потягнувся рукою та вимкнув плеєр. Без Metallic’и в наметі стало якось порожньо, але ніби не так спекотно.
— Не бійся, — чоловік сяйнув посмішкою, — ніхто тебе не скривдить.
Японка звела голову й проказала:
— Я не боюсь.
— От і чудово! Ти перша дівчина в комплексі за… м-м-м… за весь час, що я тут, тому не думаю, що тобі щось загрожує. До речі, моє ім’я Марко, — чоловік іще раз усміхнувся. — Марко Молінарі, хоча сумніваюся, що когось із тих дармоїдів, які щодня наминають мої кулінарні шедеври, цікавить моє прізвище. Мене кличуть кухар Марко, та й усе.
Мабуть, про «кулінарні шедеври» він пожартував, адже на полицях із продуктами японка бачила лише макарони, боби, пакети з борошном і дуже мало спецій, але вона не засміялась. Провагавшись секунду, дівчина відрекомендувалась:
— Я Сатомі…
— Радий познайомитися, Сатомі, — Марко нарешті припинив терти руки рушником, схопився та підставив японці табурет. — Сідай, машина працюватиме ще хвилин двадцять.
Сатомі сіла, склавши руки на колінах.
— Ти трохи, тойво, подряпана. — Він здвигнув бровами, глипнувши на вкрите порізами лице.
— Це із джунглів. На нас щось напало, я тікала крізь хащі, а тоді… не пригадую. Страшенно перелякалась.
Італієць співчутливо прицмокнув губами.
— Не дивно. Вони підвісили вам Ерла Лембе. Я б сам дуба врізав від перестраху.
— Кого підвісили? Хто такий Ерл Ле… Лембе?
Кухар відвернувся й буркнув:
— Не зважай.
Сатомі нічого не зрозуміла, та вирішила не повертатися до цієї теми. Просидівши хвилину чи дві, наважилася запитати:
— Марко, що ви з нами зробите?
Молінарі уважно подивився на дівчину.
— Нічого… Наразі нічого. Звісно, склалося б краще і для нас, і для вас, якби тебе й твоїх друзів тут не було, і поки що я не уявляю, як вирішити цю… м-м-м… проблемку, та ми не вбивці, не якісь душогуби, Сатомі, ніхто не хоче вас кривдити навмисне. Пильнуй за тим, що говориш, спілкуючись із Джейсоном і його стрільцями, — пауза. — Ти ж знаєш, про кого я? Чотири амбали, обвішані зброєю, що нічого не роблять і вештаються Твердинею, — дівчина ствердно хитнула головою. — Так от із ними краще не жартувати. Решта — звичайні наймані працівники за контрактом, — Марко практично слово в слово повторив застереження Ірландця; принаймні цій частині його промови японка схильна була вірити.
— Карлик пропонував нас убити, — відзначила вона. — Казав, що ми тільки заважаємо.
