У неділю 20 липня за столом у одній із кімнат у надрах Паїтіті зібралися п’ятеро: двоє стрільців, двоє науковців і Лука Молінарі. Грали по-крупному. Під час однієї з партій ставки сягнули захмарних висот. Після флопу на столі лежали чирвова дев’ятка, хрестова дама та чирвовий валет. На момент відкриття четвертої карти (терн) у банку вже набралося фішок на двадцять три тисячі доларів. Четвертою вийшла чирвова вісімка; розпочалося передостаннє коло торгівлі, на якому двоє скинули карти, вилетіли з гри. П’ятою на стіл лягла пікова дев’ятка. Після останнього кола торгівлі банк складав п’ятдесят одну тисячу, а в грі залишилося двоє: Лука Молінарі й один зі стрільців — Роджер Зорн.
Настав час відкривати «кишенькові» карти, роздані під час префлопу.
У Роджера Зорна були чирвові десятка й король, що разом із трьома чирвами зі столу дали флеш. І це виглядало нівроку, стрілець уже потирав долоні, готуючись загребти півсотні тисяч баксів.
Флеш (п’ять карт однієї масті)
Під час торгівлі Роджер поводився агресивно, бо його комбінація була близькою до стрейт-флешу[120]. Якби замість пікової дев’ятки вийшла чирвова дама, стрілець виграв би, як кажуть у футболі, із розгромним рахунком. Утім, і без того чирвовий флеш становив собою серйозну заявку на перемогу. Та доля розсудила по-інакшому…
Критики не тямлять себе, буквально сатаніють, коли такі моменти трапляються в голлівудському фільмі. Вони розтирають на порох сценариста, рвуть на шматки режисера, запекло доводячи, що в ході справжньої гри в покер — партії в реальному житті — нічого подібного ніколи не станеться. Бо це неможливо! У книзі «Історія Лізі», розмірковуючи на цю тему, Стівен Кінг згадував газетну вирізку про коллі із кличкою Ральф, який загубився, коли його господарі відпочивали у штаті Флорида, а також про те, як вони здивувалися, коли через три роки побачили на порозі свого будинку в Юджині, штат Орегон, схудлого, та зміцнілого Ральфа, який зраділо метеляв хвостом. Собака перетнув по діагоналі всю Америку, повернувшись додому дорогою, що її ніколи не знав і не міг знати.
Іще один злободенний приклад — катастрофа рейсу AF447 компанії «Air France» на шляху з Ріо-де-Жанейро до Парижа. Новий — чотири роки на службі — «Airbus A330» упав у океан. Перетинаючи Атлантику, лайнер потрапив у бурю, внаслідок чого відмовили, покрившись льодом, сенсори визначення швидкості руху повітряного судна. Без даних про швидкість відімкнувся автопілот. Зазвичай у такій ситуації пілоти не вживають жодних заходів, просто продовжують політ і чекають, поки розмерзнуться сенсори. Проте П’єр-Седрік Бонін, один із трьох пілотів AF447 тієї злощасної ночі, невідь-чому вирішує потягнути джойстик[121] на себе, задерши ніс літака. 330-й набирає висоту, видряпується вище, ніж це передбачено його технічними параметрами, стрімко втрачає швидкість і звалюється у плоский штопор. Навіть у такому разі не все втрачено. Лайнер на дванадцятикілометровій висоті; все, що потрібно від П’єр-Седріка Боніна, — це нахилити джойстик уперед, опустити ніс, дати літаку набрати швидкість і повернутися до нормального польоту. Та ні, месьє Бонін, маючи поруч себе надзвичайно досвідченого п’ятдесятивосьмирічного капітана месьє Дюбуа, чуючи, як кабіна розривається від сигналів про звалювання літака, продовжує відхиляти джойстик назад. Невдовзі сигнали про звалювання припиняються, бо комп’ютер просто не розуміє, що, в біса, коїться з літаком. Через три хвилини борт AF447 падає в океан — о, так, П’єр-Седрік до останнього не відпускає джойстик! — в одну мить спроваджуючи на той світ 228 людей… А тепер уявіть, що було б, якби якийсь письменник написав роман про авіакатастрофу, в якій літак розбивається тому, що троє винятково досвідчених пілотів звалюють лайнер у штопор, і тримають його у штопорі, і не роблять нічого, щоб вивести його зі штопору, бо тупо не в’їжджають, що відбувається. Писаку обкидали б лайном, критики обплювали б його з ніг до голови, знавісніло стверджуючи, що такого бути не може, бо це нереально.
Та невже? Як часто ми забуваємо, що таке реальність.
Бо реальність — це Ральф. Реальність — це П’єр-Седрік Бонін із трьома тисячами налітаних годин за плечима, який смикає джойстик на себе й тримає його так протягом трьох хвилин падіння, зі швидкістю 600 км/год заганяючи себе та двісті двадцять семеро інших пасажирів у водяну могилу. Реальність — це… фул-хаус, який опиняється на руках, коли у твого суперника, що виклав на покерний стіл усе до останньої копійки, склався чирвовий флеш (у такій ситуації, мабуть, краще сказати: всього лише чирвовий флеш).
…На руках у Луки Молінарі виявився хрестовий валет і бубнова дев’ятка, що разом із трьома картами зі столу сформували симпатичний фул-хаус (три дев’ятки й пара валетів), комбінацію, вищу за флеш.
Фул-хаус (три карти з однаковими індексами й одна пара)
Лука виграв. Італієць одномоментно став багатшим на п’ятдесят тисяч баксів.