Кухар стенув плечима.
— Той пігмей психований, не слухай його. Він чваниться, хоча насправді нічого тут не вирішує, — чоловік замислився. — Розумієш, одна з особливостей цього проекту полягає в тому, що про нього не повинен знати ніхто, крім самих учасників. Стаючи до роботи, кожен із нас підписав купу паперів про нерозголошення всього, що стосується і її, і цього місця. Я думаю, як тільки Джейсон вигадає варіант, прийнятний і для нього, і для вас, ви з ним мирно розійдетесь. Просто він повинен знайти спосіб примусити вас… — Марко прикусив язика та швидко переформулював речення, — …повинен упевнитись, що ви нікому не розкажете.
— Ти італієць? — перескочила на інше Сатомі.
— Oh, no, no! — смішно замахав руками Молінарі. — Veneziano! Я венеціанець! Це велика різниця.
— Як ти тут опинився?
Марко раптово спохмурнів, погляд застиг, як ніби звернений у порожнечу.
— Вибач, якщо я щось не те запитала. Як не хочеш, можеш не розповідати.
Чоловік потер рукою щоку.
— Та ні, все гаразд, усе нормально, — перед очима постало обличчя брата, звіддавна, ще з дитячих років, затерте, наче чорно-біла фотографія. Собі на сором Марко не пригадував, як виглядав Лука за тиждень чи за місяць до смерті. Він навіть не знав останніх слів, вимовлених братом: коли Луку винесли з підземелля, бідолаха вже був мертвий. — Мене забрав сюди брат Лука 2005-го. Я мав у Венеції крихітну піцерію, а разом із нею купу боргів. Не уявляв, коли зможу розгребтись. Ну, ти знаєш, зараз народ усе більше на їжу швидкого приготування переходить, чи на якісь заморські делікатеси, як оті… — він ледь не сказав «як оті довбані суші», та вчасно проковтнув кінець фрази. — Словом, ніхто більше не бажає традиційної італійської лазаньї, пасти чи піци, — розповідаючи, Молінарі продовжував у задумі терти щоку. — Мій брат був шукачем пригод. 2002-го поїхав до Бразилії, зв’язався з чорними археологами, двічі чи тричі ходив у джунглі на заході країни, а під час останнього походу зник. Не повернувся. Я вважав його загиблим, коли несподівано 2005-го отримав e-mail, у якому брат пропонував попрацювати кухарем для групи науковців у джунглях Перу. Лука був пройдисвітом, і я не повірив йому, проте, коли він покрив усі мої борги й оплатив квиток до Ліми, я вирішив летіти. І ось я тут.
— Уже сім років.
— Так. Платня, як у президента Сполучених Штатів. От тільки з рідними поговорити не дають… Сумую.
— А твій брат?
Марко зітхнув:
— Лука помер.
— Чому?
— Нещасний випадок.
Кухар брехав. Він чудово знав, що Лука не помирав, Луку вбили… На поверхні брат виглядав жахливо. Мел Барр згодом розповів Марко, що в Луки стався страшний крововилив у мозок, розірвалися легеня та селезінка, були зламані обидві руки та семеро ребер, а ще страшно потрощена нижня щелепа. То скидалося на що завгодно, тільки не на нещасний випадок. Марко здогадувався, що вбивця — один зі стрільців Джейсона, проте хто конкретно, не знав. Що він знав напевно — так це те, що мусить брехати, щоб не вирушити на той світ слідом за Джеймсом Деваром і китайцем Сун Чі, випадковими свідками вбивства…
Усе трапилося 20 липня 2008-го, за дві доби до того, як Амаро Кіспе зі своїми хлопцями за наказом Джейсона збудували плоти й спустили по Ріо-де-лас-П’єдрас усе, що лишилося від експедиції британського натураліста сера Пола Холбрука.
Джейсон Х’юз-Коулман жорстко контролював дисципліну. На Паїтіті не було жінок, забороняли розпивати спиртне й уживати наркотики. Індіанці гнали самогон, одначе пили його потай, лише в неробочі дні, ховаючися, мов мавпи, на деревах у джунглях. Амаро Кіспе часом нанюхувався кокаїном, але теж тихцем від Джейсона, переважно тоді, коли сивочолий вирушав у вилазку. Чи не єдиною із дозволених розваг був покер. Майже щонеділі чоловіки засідали за техаський холдем[119] на пристойні суми. Оскільки готівки ні в кого на руках не було, перед грою чоловіки йшли до Джейсона — він сам вів усю бухгалтерію та був єдиним, хто знав, скільки грошей на рахунку в кожного мешканця Паїтіті — і просили виділити чи «зарезервувати» ту чи ту суму на гру: дві, три, часом десять тисяч доларів. Якщо на рахунку прохача було достатньо коштів, Джейсон давав розписку, де зазначав суму, на яку той може розраховувати під час ставок. На основі цих розписок гравці перед початком партії розбирали фішки. Після закінчення підбивали підсумки, хтось один знову йшов до Джейсона та повідомляв, із якого на який рахунок і яку суму переказати.
