Оскільки цифри 8 у вісімковій системі немає, то десяткове число 16 позначатиметься не як 18, а як поєднання двійки та нуля:
1610=208
1710=218
1810=228
…
6410=1008
Система числення не міняє суті числа, а лише форму його представлення.
Сьома опустив погляд у правий нижній кут зображення на мармурі:
Це ніщо інше, як форма представлення вісімки у вісімковій системі, а отже, все зображення є таблицею символьного позначення цифр вісімкової системи.
«Мабуть, ця кімната слугувала залою для занять арифметикою», — подумав Семен.
Він підтягнув до себе світильник, дістав скручений блокнот і почав переносити в нього символи.
Приблизно через двадцять хвилин він мав у блокноті акуратно вималювану таблицю відповідності між символами цивілізації Паїтіті й арабськими цифрами.
Удовольнившись результатами, Сьома повернувся та заходився розглядати ту частину мармурової поверхні, що її раніше увагою оминав. Ліву від входу стіну Білої кімнати вкривали написи, із-поміж яких вирізнялися два блоки опуклих цифр, зроблених зі схожого на хром металу.
Семен затиснув блокнот колінами, зняв із шиї «Nikon» і взявся фотографувати їх.
Під кінець третьої години польоту Мі-17 залишив за хвостом останні відроги Анд і помчав над усіяною горбкуватим скельними виступами сірою пустелею.
У кабіні посвітлішало. Відразу після рівнинного Мадре-де-Діос почалися гори. Вкриті лісом Анди гострими піками здіймалися до небес, тож пілоту Мі-17 доводилось активно маневрувати, просуваючись на захід глибоченними ущелинами, часом втрапляючи у місця, де крутосхилі скелі наступали з трьох боків. Вертоліт жодного разу не піднявся вище за найближчий гірський кряж. І не тому, що не міг перелетіти через нього; Левко знав, що у двомоторного Мі-17 достатньо потужності, щоби перемахнути через найвищий хребет між сельвою та пустельним західним узбережжям Південної Америки, покинувши загрозливі піки внизу. Причиною, що примушувала трьох пілотів гелікоптера працювати в поті чола, никаючись лабіринтом розколин, була конспірація. Мі-17 ховався не так від людей, як від радарів цивільних аеропортів і станцій протиповітряної оборони, що не могли не звернути увагу на невідомий літальний апарат, якби засікли його. Як наслідок — впродовж минулих двох годин пасажири, куди б не повернулися, бачили лише прямовисні, посічені світлом і забризкані химерними тінями, кручі.
Щойно гори опинилися позаду, Джейсон Х’юз-Коулман розслабився. Перекинувся кількома жартами з молодим штурманом Джимом Ломбарді (його місце в кабіні знаходилося найближче до Джейсона), розреготався, ляснувши по щоці й спостерігаючи, як очунює його стрілець, що закуняв від хитавиці в салоні. Крім нього й Левка, в салоні розташувалися ще троє — двоє ґевалів зі «служби безпеки» й один молодий перуанець.
Левко сидів біля правих дверцят, навпроти сивочолого, й дивився на пустелю крізь круглий ілюмінатор. Несподівано він помітив прямі лінії, що перетинали плато в усіх напрямах, подекуди утворюючи прості геометричні фігури: трикутники, трапеції. Мі-17 ішов достатньо високо, щоби бачити: лінії розтягнулися на кілометри. Хлопець ніколи не бував тут, одначе відразу впізнав його.
— Це Наска?
— Ага, — кивнув Джейсон і без причини підморгнув Левкові.
Левко повернувся до споглядання візерунків на землі, коли Джейсон посмикав його за футболку. Хлопець зиркнув на чоловіка. Той жестом попросив Левка нахилитися (через шум двигунів і чахкання лопатей потрібно було напружуватися, щоб чути один одного).
— Це, щоб ти знав, Віктор Шако, — промовив чоловік, указуючи пальцем на пілота. — Він, як і ти, українець.
Левко кліпнув, а тоді, зважаючи на піднесений настрій сивочолого, вирішив підіграти.
— Без дурні?
— Без дурні, пацан! Чого б то мені тебе обманювати? Віктор народився в Штатах, але його батьки приїхали з України.
Джейсон умовк. Почекавши, Левко наважився озватись.
— Джейсоне!
— Га?
— Можна дещо запитати?
— А якщо я скажу «не можна», то ти, типу, не питатимеш?
Хлопець попервах схотів витиснути із себе мляву посмішку, та вчасно схаменувся, згадавши вранішню лекцію…
(ви не ставите запитання — ви робите, що я наказую!)
…і вирішивши, що панібратські загравання можуть погано скінчитись.
— Ні, сер, не питатиму.
Офіційна відповідь протверезила Джейсона, й він начепив на обличчя звичну зневажливо-глумливу маску.
— Валяй, українцю.
— Це ви підвісили біля нашого табору мертвяка?
Секунду чоловік стримувався, а потім зморшки довкола очей затанцювали й із рота порснув нестримний регіт.
— Ха-ха-ха-ха-ха!
— Чому ви смієтеся? — Левко пожалкував, що спитав.
— Ха-ха-ха! — з язика злетіли тонкі цівки слини й упали на підборіддя. Джейсон витер їх долонею й лише потому припинив реготати. — Ти, мабуть, думаєш, ніби ми якісь психи, що завалили нещасного негра, тільки щоб налякати студентів? — загалом він був недалеким від істини: Левко саме так і думав. — Чорт, Лео, невже я схожий на ідіота?
