— Поняття не маю. Та хіба це не те, чого ви прагнули? Постійна тонкої структури дає можливість зачепитися, відштовхуючись від неї, можна спробувати витягнути значення елементарного заряду — таке, яким воно було в розмірностях Паїтіті, — й далі одну за одною видобувати відомі нам фізичні константи, а за ними… — Сьома зробив паузу, обмірковуючи, що збирається сказати, — …а за ними також ті, що нам невідомі.
Помучившись із хвилину, хлопець вивів вісімкову версію постійної тонкої структури.
І лише відсторонившись і зиркнувши на запис у блокноті звіддалік, він усвідомив, що всі його потуги можуть завершитися фіаско.
— У-у-у, — хлопець видав звук одним горлом, не розтуляючи щелеп.
— Що не так? — занепокоївся Х’юз-Коулман (він більше не силкувався встигнути за лавиною думок росіянина, просто спостерігав).
— Цей дріб, він… — Сьома не знав, як пояснити. — Скажімо, те саме π можна подати у вигляді
Джейсон заплутався.
— Я… я не розумію, — здавалося, ще трохи, і він почервоніє.
— Нам невідомо, чи знала цивілізація Паїтіті однорядковий спосіб запису дробів, чи записувала дробові числа тільки дискретно, типу «ціла частина — чисельник — знаменник», — терпляче розтлумачував Семен. — На жаль, у нас лиш однорядкова версія постійної тонкої структури, іншої ми просто не знаємо, тож якщо вчені уми Паїтіті записали цю константу в такий самий спосіб, як π та е на стінах Білої кімнати, тобто через чисельник і знаменник, то ми дивитимемося на неї впритул і… ніколи про це не дізнаємося, бо не уявляємо, якими є ці частини.
— І що тепер? — удруге впродовж останніх п’яти хвилин поцікавився сивочолий.
— Треба підшукати іншу константу. Велику. Тобто з великою цілою частиною. Таку, де були б сотні або — ще краще — тисячі.
— І водночас безрозмірну, — скептично докинув Джейсон.
Сьома ствердно покивав: «Певна річ».
— Маєш щось на прикметі?
Цього разу росіянин замотав головою заперечно.
— Зараз нічого. Треба думати, — він згріб довідники зі столу й лише потому спитав дозволу: — Я візьму їх собі, о’кей?
— Бери. І думай. Часу в тебе вдосталь. А я повертаюсь у підземелля.
Чоловік попрямував до виходу, показуючи, що розмову завершено. Сьома на хвильку затримався, витягнув із підставки для ручок товстий чорний маркер «Centropen» і дещо вивів на новій сторінці блокнота. Вирвавши аркуш, він наздогнав Джейсона.
— Візьміть ось це.
— Що це?
— Накажіть робітникам видивлятися цей фрагмент. Це 00357 — шматок «вісімкової» версії постійної тонкої структури. Такої, яка є, іншої не маємо… Можливо, нам пощастить.
Потримавши аркуш у руках, Х’юз-Коулман заштовхав його до задньої кишені джинсів.
— Гаразд.
«А чому ні? Втрачати нічого…» Все ж краще, ніж топтатися на місці.
Уже надворі, зачинивши двері, покинувши Семена на порозі котеджу й відійшовши на десяток кроків, Джейсон раптом обернувся.
— Семене…
— Га?
— Ти не втомлюєшся все знати?
Сьома посміхнувся.
— Ні, сер.
— Бережи свою голову, хлопче. Вона тобі знадобиться.
Як він і думав, Левко піджидав його, встромивши руки до кишень шортів.
Українець стояв на початку похилого спуску в надра Твердині. Сьома, неквапливо переставляючи костур, наближався стежкою, що бігла вздовж фронтальних граней пірамід; обоє щосили вдавали, що зустріч — цілковито випадкова, паралельно вигадуючи відмовки для уникнення розмови.
— Ну, привіт, — підійшовши й спинившись, обізвався Семен.
Левко обмежився кивком: вони сьогодні вже бачились.
— Можеш узяти нетбук, якщо треба, — тільки щоб не мовчати, сказав росіянин. — Він мені більше не потрібен.
— Дякую. — «Як і мені». — Ти як узагалі? — українець спробував зазирнути Сьомі в очі, проте йому нічого не вдалося: росіянин управно вивернувся, перевівши погляд на гіпс.
— Та нормальок, майже не болить, — росіянин удав, що не розуміє, про що насправді спитав товариш.
— Що за книжки?
— Довідники з фізики.
— А.
Вони ще ніколи так не розмовляли. Вони ніколи, перебуваючи поряд, не почувалися, мов два електрони, що з шаленою силою намагаються відштовхнутися один від одного.
«Як ми до такого докотились? Через що це? Через Сатомі? — міркував Левко. — Невже причина в ній? Чи… в мені? — він припускав таке. Може, це було виявом об’єктивності, проте аж ніяк не про бажання змінюватись. Левко хотів змінювати ситуацію, та не себе. — Чи це через Джейсона? Про що вони говорили в хатині?» Хлопець злостився та водночас побоювався Семена тому, що в такий критичний момент, коли вони мали би згуртуватись і виступити разом проти спільної загрози, їх розвело один від одного на світлові роки. Так, саме побоювався, хоча не міг докопатись і з’ясувати, звідкіля взялося це бридке відчуття, що гарячою струною вібрує між животом і грудьми.
