— Ось цей запис унизу… отже, це формула, що описує весь календар, — Семен показав Джейсону записник, тримаючи палець на рядку з формулою (5∙8+5)∙8+5, а тоді перевів погляд на рядок із символами внизу малюнка. Тон його голосу був радше запитальним, аніж ствердним.
Чоловік скоса подивився на росіянина.
— Ти незосереджений.
— Та ні, все гаразд, — неуважно відповів Сьома.
Джейсон пригасив усезнаючу посмішку, що норовила вискочити на лице.
— Це тому, що ми спілкуємось? Твоїм друзям це не подобається, так?
— Левкові, — знову впершись поглядом у стіну з круглим календарем, промовив хлопець. — Лише Левкові. Іншим начхати.
— Українець не здається… — мовив Джейсон.
Семен здвигнув плечима, не подумавши, що в цій ситуації будь-яка реакція означає відповідь «так».
— Хочеш, я його приберу? — раптом запропонував Х’юз-Коулман.
Сьома здригнувсь. Якби він зараз переглядав кінофільм, у якому під Джейсоном-актором виплили титри зі словами «Хочеш, я принесу морозива?», то повірив би титрам, а не власним вухам, так буденно й гладко звучав голос сивочолого.
— Ні, Джейсоне! Господи, ні!!
— Як знаєш. Просто мені здалося, що він заважає.
У Сьоми нарешті прорізались очі. Невже він вірив, що колись зможе порозумітися з цим монстром? Невже не усвідомлював, який він насправді?
— Хай там як, це лише прелюдія, — щось сіпнулось у горлі сивочолого. — Не зовсім те, заради чого я тебе кликав, — він підібрався, риси обличчя загострилися. Х’юз-Коулман виставив долоню, й Семен розгледів на ній ключ. — Наприкінці коридору є великі двері під масивним навісним замком. Бачив їх? — хлопець кивнув, не зводячи очей із ключа. — За ними — Чорна кімната. Зазирни до неї, коли матимеш настрій.
Сьома взяв ключ і стиснув його в кулаці, боячись, що Джейсон забере його.
— Що там?
— Дати.
— Дати?
— Так, — чоловік забрав ліхтар від стіни й, утупивши погляд поперед себе, попрямував до виходу. — Тільки не заходь туди вночі, — кинув він через плече.
— Чому?
Відповідь Джейсона прозвучала глухо, наче крізь товщу води.
— Бо якщо щось станеться — я не встигну тебе витягти.
Росіянин не спав усю ніч і на ранок почувався страшенно змученим. У голові панував тотальний безлад: раз по раз у свідомості прохоплювались уривки фраз…
(…мені начхати, про що ви ґелґочете з психом…)
(…хочеш, я його приберу?..)
…а перед очима спливали яскраві палички, схожі на збудників смертельних хвороб під мікроскопом. Семена страшило небажання залишитися на Паїтіті. Це він міг пояснити, бо легко прийняв цей факт і знав, що зможе жити з ним, не шукаючи виправдань. Хлопця лякало інше. Збрехавши Левкові, своєму найкращому другові, він не відчув жалю, жодних докорів совісті. Страшно було, що він не відчув узагалі нічого.
(…допоможи нейтралізувати… хоча б на годину…)
(…задум нереальний…)
(…українець не здається…)
(…хочеш, я його ПРИБЕРУ?)
Те, що не давало Семену спати, не мало нічого спільного із сумлінням. Химерне відчуття, від якого злегка млоїло в шлунку, було радше гіпертрофованою формою цікавості, змішаною із безжальним усвідомлення того, що він достеменно знає, як організувати втечу. Мабуть, йому вдалося б заснути, якби не згадки про заквітчане дерево, що його хлопець побачив того дня, коли вперше опинився перед Паїтіті. Триметрове кущоподібне деревце з жовтими квітками, що тулиться до прямовисної північної стіни Твердині приблизно посередині між основою та вершечком.
«Янгольські сурми… без дурні… то були Янгольські сурми».
На ранок Сьома вирішив допомогти Левку.
Росіянин підвівся та, як лише давав змогу гіпс, швидко одягнувся. Потім дошкандибав до матраца, на якому похропував Левко, й поторсав українця.
— Лео…
Левко щось муркнув і відмахнувся.
— Лео, прокинься, — Сьома говорив російською.
— Чого тобі?
— Уставай.
Левко розплющив праве око. Темні кола під очима та стиснуті до білого губи Семена насторожили його, щоправда, не аж так, щоб розплющувати ліве око.
— Нафіга? Ще ж рано.
— Я знаю, як нейтралізувати весь гарнізон.
Українець без жодного слова сів на матраці. Сьома приклав палець до губів і поманив його за собою. Левко вскочив у джинси, натягнув кросівки та навшпиньки вислизнув із «нори».
Хлопці вийшли на терасу. Сонце щойно зійшло, розіславши ковдру з променів над сельвою. Повітря було свіжим, а кольори такими насиченими, що здавалися нереальними, наче з картини. На стільчику біля бараків, задерши голову й висолопивши язика, схропував перший вартовий. Другого видно не було. Мабуть, досипав десь поміж ангарів.
Семен повів Левка до північного боку та спинився на самісінькому краю платформи. Зазирнув униз і… переконався, що не помилився.
