Слова були далекими від правди. Семен брехав. Росіянин почувався винним перед Левком через те, що не розповів про Ґрема та Сатомі. Проте найважливішою причиною зміни рішення стало усвідомлення, що його товаришів, якщо вони залишаться в Паїтіті, раніше чи пізніше вб’ють. Сьома підозрював, що Х’юз-Коулман лише вичікує. Він дочекається реакції з Європи на зникнення чотирьох студентів у Перу, подивиться на активність ведення пошуків, після чого зробить усе, щоби скерувати рятувальників (якщо такі будуть) хибним шляхом. Можливо, тоді Джейсону знадобляться тіла Ґрема, Левка та Сатомі, щоби підкинути на шлях пошукової групи — певна річ, далеко від Паїтіті — й інсценізувати трагічну загибель мандрівників. Можливо, до цього не дійде. Пошукових загонів може й не бути, але навіть якщо будуть, вони не зайдуть далеко. Джейсону доведеться лише трохи потерпіти, доки пошуки не вщухнуть самі по собі, після чого він позбудеться студентів. Його, Семена, зважаючи на нещодавні відкриття, майже напевно, залишать серед живих, проте інші так чи так умруть.
Сьома знав, що ніколи не пробачить собі загибелі товаришів, тому мусив допомогти.
Чи тікатиме сам? Він іще не вирішив.
— То ти з нами? — сяючи, Левко стиснув товаришеве плече. Зневіра щезла: Семенів задум давав значно більше за хисткі сподівання чи надію — він означав реальний шанс вирватися з полону. Українця сповнювало п’янке піднесення — він рвався у бій. Він готовий був вибачити приятелеві. Ні, не так — він просто викинув із голови історію з Сатомі та розмови із Джейсоном. Левко посміхався, посміхався по-справжньому. Вперше з того моменту, коли побачив Твердиню.
— Не знаю…
— Ти не хочеш тікати?
— Я не знаю, чого хочу.
— «Якщо не знаєш, чого хочеш, помреш у купі того, чого не хотів». Це «Бійцівський клуб», друже, — Левко зазирнув у товаришеве обличчя. — То ти з нами чи ні?
— Так, я з вами, — коротко відповів Семен.
— Прекрасно! Давай швидше, — хлопцю кортіло поділитися з Ґремом. Тобто ділитися йому зовсім не хотілося, він би не дуже переймався, якби мулат згнив у цих руїнах, але усвідомлював, що тільки американець може підняти гелікоптер у повітря, а без гвинтокрилої машини їхній план вартував не більше, ніж одноногий каліка на позиції квотербека у професійній футбольній команді.
Звісивши голову, Семен понуро дибуляв за Левком.
— Ні, — категорично заявив Ґрем Келлі.
— Що-о?! — за лічені секунди Лео став червоним, як помідор.
— Ні, — стояв на своєму мулат. — Я не згоден, бадді.
— Чому?! — «Сука».
— Бо нас перестріляють нахер. Якщо не тоді, як лазитимемо стінами Твердині, то під час самої втечі напевне.
— Краще так, аніж сидіти, склавши руки! — Левко заледве контролював себе. Відмова Ґрема за мікроскопічну частку секунди довела його до осатаніння. Він як ніколи гостро відчув, як ненавидить американця. — Ти запропонуєш щось краще? — в запалі ледь не зірвалось образливе «ніґере».
— Ян найближчим часом зрозуміє, що ми зникли, й заб’є на сполох, — огризнувся мулат.
— Тс-с! — шикнув Сьома. — Жодних розмов уголос про чеха.
Левко відмахнувся від росіянина.
— І що? Хер нас хтось знайде, — він спопеляв Ґрема поглядом. — Навіть коли так, ти думаєш, Х’юз-Коулман віддасть нас рятувальникам? Дуже сумніваюсь. Він боротиметься за Твердиню. А нас тоді точно перестріляють, тільки вже як рабів: на колінах, зі зв’язаними за спиною руками та чорними мішками на головах.
Американець посварився пальцем перед носом Левка.
— Ні-ні-ні! Ти не хочеш розуміти, як усе нереально. Яким чином ти спустишся по стіні Паїтіті? А що робити з нічними вартовими? — випльовуючи кожне запитання, Ґрем загинав по пальцю. — Далі — навіть якщо тобі вдасться нарвати тієї бургомістрії, чи як там її, і ти накришиш її пелюстки в каструлі з їжею, хто дасть гарантію, що всі без винятку — інженери, пілоти, науковці, охоронці, робітники — скуштують обід? А якщо хтось матиме розлад шлунка в той день? А якщо подадуть рис, а хтось хотітиме гречки? І чому ви думаєте, що галюциногени подіють на всіх однаково? Раптом хтось виблює обід до того, як отрута почне діяти?
Контраргументи могли би пригасити віру Левка, якби її не підігрівала зсередини палюча ненависть до мулата.
— Ти не хочеш утікати? — несподівано запитав Семен.
Мулат здригнувся, і росіянин втямив, що влучив у яблучко. Ґремові зауваження мали сенс, проте Сьома відчував, що американець не надає їм значення. Його голос тремтів, а очі злодійкувато бігали — за озвученими перепонами, що пояснювали, чому викладений план не може бути втілено в життя, ховалося щось глибше. Росіянин не мав сумніву: мулата налякала сама пропозиція втечі. Ґрем, як і Семен, не хотів утікати, от тільки причина цього була незрозумілою Семенові. І вона непокоїла більше, ніж власне небажання залишати Паїтіті.
Не зрозумівши запитання, Левко переводив погляд із Сьоми на Ґрема й назад.
— Не в тому річ, бадді… — опустивши голову, промимрив американець.
