— Ти хотів із ним погомоніти й запитати, чи не проти він потримати дверцята, доки ми розсідатимемось у «Колібрі»? — затинаючись, промовив він.
— Для чого ти кричав про Спарту? — сказав Семен.
— Не знаю, — Левко направду не знав. — Мабуть, щоб підхльоснути себе. Інакше я не зміг би.
— Довбаний ідіот, — повторив Ґрем, — ти щойно вбив людину. По-справжньому. Це не кіно!
Обоє, перенісши вагу на ту ногу, що знаходилася далі від краю прірви, нахилилися, щоб зазирнути у провалля.
— Бачиш його? — запитав Левко.
— Там дерево, — відповів мулат. На приступку четвертого рівня справді росло самотнє дерево, що його українець раніше не помітив. Вартового ніде не було.
— Де він? — Левко нахилився ще далі, й тієї миті по них із Ґремом пустили чергу з АКМ. Перуанець гепнувся з висоти семиповерхового будинку й дивом уцілів. Навряд чи стан його здоров’я був близьким до того, що передував падінню, та він не загинув. — Дерево! — гаркнув хлопець, падаючи на траву. Американець моментально розпластався поряд. Сатомі та Семен відсахнулися подалі від прірви. — Гілки врятували його.
На щастя, і через гострий кут, і через неспроможність вартового після жорсткого приземлення вести прицільний вогонь 5,45-міліметрові кулі вдарялись об стіну сьомого рівня та рикошетили, злітаючи перед очима хлопців прямовисно вгору.
Вартовий кричав, кличучи на допомогу, й осатаніло стріляв з АКМ.
Левко та Ґрем відповзли від краю тераси й підвелися.
— У нас вийшло! — очі українця блищали, наче два шматочки слюди під пустельним сонцем. — Ти чуєш мене, грьобаний янкі? Ти не вірив, але заціни — в нас усе вийшло!
— Але… — почав мулат. Голос у нього був дивний, він витиснув лиш одне слово з трьох букв, одначе прозвучало воно зривисто, скалічено, наче промовляли водночас три різні людини, одна з яких давно мертва, друга зачитує свої останні слова перед стратою за злочин, який не вчиняла, а третя… третій жахливо боляче.
— Забий на нього, — Левко махнув рукою в бік провалля, звідки час від часу чулися автоматні постріли — перуанець не відступався, стріляючи в повітря. — Цей йолоп не завадить, облетимо Паїтіті зі східного боку. Йому нас не дістати.
Американець перевів погляд на Сатомі.
— Але… — цього разу голос був такий, ніби шкребли пальцем по вогкому склі.
Японка краще відчувала Ґрема. Вона звела брови, безгучно запитуючи: що таке?
Сьома в цей час витріщався на південний схід, дослухаючись до гупання в скронях і міркуючи, чому, незважаючи на те, що їм справді все вдалося, передчуття в нього просто паскудні. Єдине, що могло перешкодити їхньому відльотові, — це повернення Джейсона на Мі-17. Росіянин задивився туди, звідки міг з’явитися гелікоптер. Небо все ще затягували хмари, проте висіли вони високо, тож із сімдесятиметрової Твердині відкривався огляд на багато кілометрів. Горизонт пустував.
— Пішли, — заквапив Сьома.
— Стійте, — Ґрем Келлі закляк, зіщулившись. Вони зупинилися за крок від котеджу Джейсона. Десь удалині, з іншого боку тераси, хтось знову закричав, крик перейшов у вереск і захлинувся. — Я маю вам дещо сказати.
— Що б це не було, давай ти розповіси о-он там, — Левко тицьнув пальцем у лупату кабіну чорного «Colibri», що вимальовувалася за десять метрів від них, — у кабіні.
— Я маю вам дещо сказати, — повторив американець.
— Чувак… — Левко простягнув руку, намірившись струснути мулата.
— Нехай говорить, — Сьома перехопив українцеву руку. Підступив до Ґрема й нахилив голову, намагаючись зазирнути в карі очі: — Кажи.
— Пригадуєте, я говорив, що закінчив курси «Windy City Flyers» у Чикаго?.. Це справді так. Моя ліцензія прострочена, на PPL потрібно що два роки складати екзамен, але однаково я міг би підняти в повітря «Cessna 172» чи «Beechcraft Bonanza»[149], — то був голос мертвяка. «Боже, — подумав Сьома, — він говорить так, ніби помер і усвідомив, що розповіді святош про геєну вогненну — чистісінька правда». Ґрем тримав кулаки на рівні живота й м’яв футболку. — Ви також питали мене колись, чи вмію я керувати гелікоптерами, — запитував насправді Левко, і всі це добре пам’ятали, просто американець не бажав промовляти вголос ім’я українця. Тієї миті він його боявся. — Я відповів, що відвідував уроки керування вертольотами в іллінойській «Helicopter Academy», — Сатомі й Семен кивнули, Левко, прискаливши праве око та піднявши брову над лівим, пожирав Ґрема поглядом. Він усе пам’ятав. Пам’ятав також фотографію, на якій Ґрем у навушниках і крутяцьких темних окулярах сидів у пілотському кріслі вертольота, впевнено стискаючи руками рульову стійку. Фотографія була останнім, що приборкувало думки Левка, не даючи їм вирватись і потекти неправильним руслом. Той знімок, як дамба, стримував щось недобре в його голові, щось таке, що, прорвавшись, змете останні захисні механізми та накоїть чимало лиха. А Ґрем завзято цю дамбу добивав: — Це правда. Я почав брати уроки, але… — американець звів голову й подивився вперед, не на приятелів, погляд протинав їх наскрізь, як рентгенівські промені.
