Сьома чекав, що Лео зацідить Ґремові в писок, проте українецьне зробив цього. Левко відчував, що після нічної вилазки надто слабкий, та, основне, він не мав наміру лупцювати мулата. Він хотів його убити.
Українець відстрибнув від ґанку котеджу й узявся гарячково й мовчки оглядати терасу. Семенову спину обсипало голками, коли він здогадався, що видивляється його товариш.
— Лео, не дурій.
Між котеджем і пірамідами лежало кілька індіанців мачігуенга. Непритомних, а може, й мертвих. Левко швидко пробігся по них поглядом: чоловіки були неозброєні. Тоді хлопець зиркнув далі й побачив тіло Роджера Зорна, що витяглось уздовж основи меншої піраміди. У нього мав бути пістолет. Левко закрокував до піраміди.
— Стій! — Семен пошкутильгав навздогін, але на милиці та з важенним гіпсом на нозі не міг змагатися з українцем у швидкості.
Коли від Левка до найманця залишалося п’ятнадцять метрів, з-за піраміди вискочив перуанець. Левко та Семен спинилися водночас: росіянин на десять кроків позаду. Хлопці з очима на півобличчя витріщалися на вартового, що стискав у правій руці автомат — ствол униз, палець на гашетці. А вартовий зирив на них. Перуанець стояв рівно, й у Сьоминій голові проскочила страхітлива здогадка, що це один із тих, на кого бруґмансія взагалі не подіяла, а потім він разом із Левком зауважив, як тілом охоронця прокочуються судоми, а з-під широких штанин вихлюпується рідке лайно. Бідолаха стримів стовпом, поки його кишківник вивергав у штани все, що в ньому накопичилося впродовж тижня, потому розреготався, задер руку та відкрив вогонь, розмахуючи Калашниковим в усі боки. Кулі засвистіли над терасою.
Сьома метнувся під захист «Colibri», Левко впав долілиць там, де зупинився, Ґрем і Сатомі пірнули за будинок Джейсона.
Перуанець строчив, доки не розстріляв обойму. Потому ще секунд тридцять кружляв, смикаючи спусковий гачок, після чого відрубився. Гепнувся обличчям у траву й затих.
Левко не рухався. Сьома зірвався на ноги та підстрибом помчав до товариша.
— Лео, ти поранений? Твою мать, ти живий?!
Росіянин упав на коліно біля нерухомого приятеля, незграбно виставивши загіпсовану ногу вбік. Обдивився Левкову спину, потім траву навколо, та крові не побачив. І тільки тоді зауважив, що кулаки українця судомно стискаються та розтискаються.
— Тебе поранено?
Хлопець лежав, уткнувшись носом у холодну траву, із безсилою злістю загрібаючи пригорщами землю. Цілий і неушкоджений.
Семен відсунувся, сів на траву.
Трохи згодом Левко піднявся й, не кинувши й слова, навіть не озирнувшись туди, де залишилися Ґрем і Сатомі, поплівся геть.
Минуло дві години. Твердиню огорнула гнітюча безмовність. Зникло галасливе нашарування, породжене неспинним заклопотаним снуванням людисьок — учених, індіанців, охоронців. Їхні тіла валялися на поверхні без ознак життя, немов трупи на полі бою. Надра Твердині наповнилися чудернацькими звуками, що раніше затиралися гамором людської діяльності: з глибини долітали протяжні стогони, вентиляційними каналами гуляло дзижчання, схоже на звучання камертона, камені порипували, наче перемовляючись. Звуки були ледь чутними, та пролежавши в «норі» більше ніж годину, Левко почав добре їх розрізняти. Його слух загострився так, що він почув Семена, щойно той уступив у найвищу галерею. Через півхвилини силует росіянина вималювався біля входу в «нору». Синя лампочка на браслеті блимала, ніби флуоресцентне око глибоководної рибини.
— Ти тут? — тихо зронив Сьома в пітьму (світло було вимкнене). Галерея підхопила запитання та покотила підземеллям, відбиваючи від стін, як гумовий м’ячик. «Ти тут?.. Ти тут?.. Ти тут?..» Росіянин аж підскочив від несподіванки. Раніше в коридорах відлуння не було. Здавалося, що відсутність людей пробудила зі сну привидів Паїтіті.
Левко не відповів.
Зрештою очі Семена призвичаїлись до півтемряви й він розгледів українця. Левко лежав на матраці, заклавши руки за голову, й роздивлявся стелю. Сьома зайшов, відставив костур і сів на матрац навпроти.
Вони німували хвилин п’ять. Левко не ворушився.
— Як ти? — запитав Сьома.
Лео зітхнув, випустивши повітря зі звуком, який нагадував стогін.
— Сатомі не зачепило? — відповів запитанням на запитання.
— З нею все гаразд, — запевнив Семен. — Нормальок, — хотів додати, що Ґрем теж у нормі, та не відважився. І знову вмовк.
Спливло трохи часу. Левко ще раз зітхнув і мовив, не повертаючи голови:
— Ти ж не просто так прийшов.
— Так, друже, — не забарився з відповіддю Сьома.
— Ну то кажи.
Сьома прокашлявся.
— Добре. Хай як неприємно тобі це чути, проте життя триває. Наш план… хех…
— Ми обісралися, чувак.
— Так.
— Ми обісралися через сраного янкі.
— Так, Лео, погоджуюсь із тобою, ми обісрались. І це означає, що ми всі залишаємось на Паїтіті. Розумію, ти переймаєшся, що… ем… робити з Ґремом, як нам далі спілкуватись, і це важливо, без дурні. Та зараз я хотів би, щоб на якийсь час ти забув про особисті образи та зазирнув на крок уперед. Хоча б на один крок.
