— До чого ти хилиш? Викладай давай. Ненавиджу твої слиняві прелюдії!
— Добре, не гарячкуй. У нас на порядку денному два питання. Перше: що робити з чуваком, якого ти скинув на терасу четвертого рівня?
— Він живий, — чи то спитав, чи то ствердив Левко.
— А чого б йому помирати?
І лише тоді українець помітив, що Сьома прийшов не з порожніми руками. Біля милиці, прикладом на кам’яній підлозі, а стволом на матраці, лежав автомат Калашникова, підібраний біля одного з непритомних вартових.
— Це ти мені приніс? — кивнув він на АКМ (вони достатньо просиділи в потемках, щоби розрізняти жести й міміку).
Тепер підійшла черга Сьоми скрушно зітхати.
— Ага.
Замість того щоб запитати, для чого, Левко видав інше запитання.
— Ти не боїшся, що я…
Семен перебив його.
— У мене немає вибору. Я ніколи не стріляв з автомата. Я навіть обойму вийняти не зможу. Тільки ти… — і хлопець недоговорив.
— А як же чиказький бойскаут? Він не схотів? Здрейфив?
Росіянин мовчки похитав головою.
— Чого ти хочеш, Сьомо? — Левко відкинув ковдру й сів. Він чудово розумів, чого від нього треба Семенові, та вимагав, щоби товариш озвучив проблему.
Сьома застромив руки в кучму відрослого волосся, під яким майже повністю сховалися вуха, й, пирхаючи чи то від безсилої злості, чи то від відчаю, скуйовдив його.
— Думаю, решта мешканців Паїтіті після пробудження слабко пам’ятатиме події, що передували отруєнню. Навіть якщо хтось помітив нашу неадекватну поведінку та згадає про це, то ймовірно, що спогади виглядатимуть частиною марення. Але той хлопчина… що заспав у гамаку… — Семен заговорив, збиваючись, через кожні три-чотири слова, — він не споживав бруґмансії… він знає, що на нього напали… і також знає, хто напав.
— Ти хочеш, щоб я вбив людину?
Росіянин закусив губу, замислився. Так, наче таке просте запитання могло мати складну відповідь.
— Я не хочу, щоб ти когось убивав, Лео. Я лише кажу, що вартовий знає, що цю кашу заварили ми. Коли прилетить Джейсон, перуанця витягнуть, і він усе розповість. Якщо ми хочемо зберегти шанс — шанс утекти іншим разом, іншим шляхом, — із тим охоронцем треба щось вирішувати.
Левко дивився на товариша. Він бачив його розгублені очі, проте пітьма приховувала неприродно червоний колір обличчя. Сьома хвилювався. І зовсім не через те, до чого схиляв Левка. Росіянин розумів, що це лише перше невідкладне питання. Найлегше. І однозначно найбезпечніше.
Українець підвівся, беручи до рук АКМ.
— Гаразд. Я зроблю це. Ходімо.
— Пішли.
Пліч-о-пліч хлопці вийшли на терасу, гидливо відвернувшись від розпанаханого тіла Джеррона Старкса. Дивно було почуватися неподільними володарями Твердині. Упродовж тих кількох годин, які лишалися до прибуття Джейсона, вони могли робити все, що їм заманеться. Сумнівна приємність проте…
Сатомі сиділа під пальмою праворуч від виходу із підземних галерей. Одна нога зігнута, друга випростана, лікоть на коліні, неуважний погляд блукає горизонтом, де хмари (ближче до вечора вони розгладились і позбулися чорноти) сповзали з небесного купола. Левко покрутив головою, шукаючи Ґрема, проте мулата ніде не було видно.
За дві з половиною хвилини хлопці перетнули терасу й опинились у пальмовому гаю, з краю якого Левко зіпхнув перуанця. Українець ліг на живіт, підповз до крайки та, тримаючи АКМ під рукою, обережно зазирнув у прірву. Сонце давно проскочило зеніт, тож, незважаючи на те, що небо затягували хмари, на ту мить західний бік Твердині був освітлений найкраще. Хлопець повів головою ліворуч, потому праворуч, придивився до крони самотнього дерева на виступі четвертої тераси й відчув, як корені волосся твердішають, примушуючи чуприну ставати сторчма.
Охоронця ніде не було.
— Може, він за стовбуром? — припустив Сьома.
Семен і Левко, ледь не наполовину звісившись із крайки, зазирали у провалля.
— Кажу тобі, його нема.
Дерево було не таким великим, щоби цілком заховати дорослу людину.
Незграбно відштовхуючись, Сьома відкотився від краю тераси.
— І що тепер?
Левко відщепнув обойму та, переконавшися, що вона набита патронами, вставив назад в автомат і пересмикнув затвор.
— Повертайся до Сатомі та не відходь від неї й на крок. — Українець узяв приклад під пахву та зняв запобіжник, готовий будь-якої миті схопити АКМ і вистрелити. — Зрозумів мене?
— Добре, — сказав росіянин не зовсім твердим голосом. — А раптом він уже там? — хлопець махнув рукою в бік центральних пірамід, повз які доведеться пройти, прямуючи до японки. — Він же озброєний.
— Не думаю, Сьомо, — Левко промацував очима об’єкти, які міг бачити з пальмового гаю: циліндричні ангари, загорожу з ламами, верхню частину великої піраміди. — Він не дурний і знає, що вертоліт повернеться. Він заліг де-небудь, щоби перечекати. Дочекатися прильоту Джейсона… — Хлопець підібгав губи й шумно втягнув повітря крізь стиснуті зуби.
