Хлопець вилаявся українською. Поставив автомат на запобіжник, не роздумуючи, сів на задницю та почав з’їжджати вниз східною гранню. Гранітні брили, що на вигляд здавалися гладко відполірованими, під час ковзання дерли одяг як крупнозернистий наждак. Дрібні камінці лізли під футболку. Отак скочуючись, він краєм ока помітив, що Ґрем, Сьома й Сатомі квапляться назустріч.
Ернесто Флоріо зняв згорток зі скла Cessn’и. Його літак — такий самий, тільки новіший «Cessna 172R» — стояв поруч із покинутим турбопропом, що встромився носом у зарості. За тринадцять днів напис «READ THIS» вицвів, практично зникнувши, сам пакет підмок, а скотч у багатьох місцях відклеївся, тому пілот попервах хотів викинути його, подумавши, що це сміття, яке налипнуло на старий аероплан під час буревію. Перед тим, як закинути згорток у кущі, він усе ж роздивився прохання «ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ» та спохмурнів.
Перуанець став обережно розгортати пакунок, але, поміркувавши, спинився.
— Еріко! — покликав він.
— Що, Ерні? — долинуло з-за «Cessn’и».
— Можеш підійти? Я дещо знайшов.
Тридцятидворічна, сухоребра й задерикувата американка Еріка Міджетт була одним із сезонних учених, котрі прилітали на станцію «Проґресо» спостерігати за птахами. Не її першу Ернесто Флоріо возив у Мадре-де-Діос, попервах ставлячись до своєї місії напрочуд відповідально. Згодом він зрозумів, що «великої науки» в «Проґресо» не роблять. Сюди після отримання чималих грантів прибувають аспіранти, що от-от мають захищати дисертації, роблять кількадесят фотознімків на старицях і за тиждень-два повертаються назад до Штатів. Їм потрібен не результат, не відкриття чи реальні спостереження, а згадка про Мадре-де-Діос у науковій роботі. Це тупо, але сам факт того, що докторант побував у отакій глушині, надає ваги та серйозності «дослідженням»; молодий учений тепер може писати, що заманеться, навіть якщо він надряпає у статті, що синьо-жовті ара[150] під час сезону парування длубаються один одному дзьобами в задницях, ніхто не сперечатиметься, аби тільки автор особисто потинявся кілька днів у глиняних болотах довкола «Проґресо» та потім згадав про це разів сорок на сторінках дисертації.
Еріка пірнула під крило літака, на якому прилетіла, та підступила до Ернесто.
— Що в тебе?
— Дивися, — він подав їй згорток.
Жінка без поспіху видобула із пакета зіпрілий від тепла й вологи лист. Папір погано пахнув. Зі згортка вибігло кілька мурах, і Еріка струсила їх у траву.
Розгорнувши послання, вона стала читати:
Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012-го року, і ми вирушаємо вглиб лісів Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.
Нас четверо, ми маємо карту і…
Закінчивши, Еріка підняла очі на перуанця.
— Де ти це взяв?
— Пакет приклеїли до скла на старій Cessn’і.
— Що скажеш? Гадаєш, правда?
Замість відповіді Ернесто знизав плечима.
— Сьогодні дев’ятнадцяте серпня, — жінка ще раз пробігла лист очима. — Розумієш, що це означає? Вони не повернулися!
«Звідти багато хто не повертається», — подумав пілот, але вголос не сказав нічого.
— Ми маємо полетіти й знайти цих хлопців. Ти зможеш відшукати вказане місце?
— А як же робота, Еріко?
— Забудь про неї! Я встигну.
Ернесто Флоріо раптово пожалкував, що не викинув згорток у кущі.
— Це буде непросто, і… — він не знав, як пояснити безцеремонній американці, яка свято вірить, що гроші й перламутрова посмішка можуть вирішити все, що не варто пертися вглиб Мадре-де-Діос. Навіть на літаку. Перуанець сумнівався, бо внутрішній голос підказував: якщо телепні, що пішли в джунглі, не повернулися, щоби забрати свою писульку, отже, їх уже немає серед живих. Іще більше насторожували вичерпні інструкції, за якими він справді міг відшукати… хай там що ховається в тих джунглях. За тридцять із лишком років у Пуерто-Мальдонадо у свідомості Ернесто закарбувалася проста істина: ті, хто нічого не знаходять у нетрищах, повертаються живими; є й інші, яких спускають на плотах. Оскільки спускають їх у такому стані, що розповідати, де були, вони не в змозі, стверджувати з певністю Ернесто не став би, та відчував, що оці інші відшукали щось у джунглях. Тому в голові перуанця мухою дзижчала думка, що, мабуть, не варто бачити те, дорогу до чого так детально розписали автори послання.
— Ерні!
— Еріко, сьогодні пізно, і я не думаю…
— У нас є паливо?
— На «Проґресо» є достатньо каністр, — знехотя визнав пілот.
— Отже, завтра полетимо шукати зниклих мандрівників! А дисертація почекає, може, мені нарешті випала нагода зробити в житті щось по-справжньому корисне!
Ернесто кинув сердитий погляд на зіжмаканий аркуш у руках жінки та процідив:
— Як скажеш, міс…
