Торкнувшись ногами трави, Левко помчав уздовж південного краю тераси. Підборіддя тримав біля правого плеча, через що ледь не наскочив на кут крайнього барака. Стукнувшись плечем і водночас побачивши вартового, хлопець спинився.
Ґрем, Сьома та Сатомі по одному протиснулися між огорожею генератора й бараком і також завмерли. Не зморгуючи, дивилися на українця. У Сатомі чи то від пришвидшеного дихання, чи то від хвилювання відвисла щелепа.
Перуанець, стікаючи кров’ю, в паніці метався третім рівнем і шукав місце для спуску. На щастя для Левка та на превеликий жаль для вартового, штучно висічений пристінний спуск розташовувався на шістдесят метрів східніше від піраміди. В усіх інших місцях другий рівень від третього відділяла десятиметрова вертикальна стіна. Щоб урятуватися, він мусив просуватися на захід — туди, звідки прийшов. Побачивши Левка, поранений закричав зі злості й відчаю.
Левко підняв АКМ до плеча, прицілився та легко смикнув спусковий гачок, пустивши дві короткі черги. За мікроскопічну мить до того, як перуанець рвонув до південно-східного ребра піраміди, дві кулі вп’ялися йому в спину та повалили ницьма.
Ледь опустивши зброю, хлопець спостерігав за супротивником. Перуанець лежав на животі, на спині розповзалися дві темно-червоні плями. Невдовзі бідолаха заворушився: виставив лікті й поповз. Левко знову скинув АКМ — він не відчував ані жалю до вартового, ані відрази до себе, попри те, що розстрілював беззбройну людину, — переставив перемикач на режим вогню одиночними пострілами, прицілився та став натискати на гашетку, вирівнюючи ствол після кожного пострілу. За шостою спробою він угатив кулю акурат перуанцеві у вухо.
Тиша, що запала після стрілянини, здавалася нестерпно гучною.
Левко опустив автомат. Повернувся до мулата, росіянина та японки.
«Ну от, — подумав він, — ви задоволені?» Думка була сірою, без жодного емоційного відтінку.
Кілька хвилин тому (якихось кілька хвилин, а ввижається, ніби то було інше життя) Левко очікував, що, розстрілявши вартового, розридається, очікував, що його знудить абощо. Нічого такого. Пустота. Порожнеча. Жодного щему в грудях. Він не відчував нічого. Саме відсутність різких емоційних виявів, а не усвідомлення того, що вбив людину, лякала його найбільше.
Ґрем, Семен і Сатомі осклянілими очима тупились у Левка. Погляди випромінювали складну гаму почуттів, у яких проскакували повага та затаєний страх, гіркота й хворобливе полегшення. Проте поза цими емоціями тіла заповнювало гнітюче відчуття, що зародилось тієї миті, коли Левко відкрив вогонь із вершини піраміди, й остаточно зміцніло, коли українець холоднокровно добивав перуанця одиночними пострілами, — тверде усвідомлення болючого факту, що вони більше не єдине ціле. Незважаючи на сварку між хлопцями, незважаючи на стосунки Ґрема та Сатомі, навіть попри epic fail[151] ідеї драпонути на «Colibri», до останнього моменту вони діяли спільно, були всі разом, нехай уже давно не друзями, та все ж командою, яку об’єднують спільні інтереси. Але щойно з дульного отвору АКМ вилетіла перша куля, цей зв’язок розірвався. Левко більше не був одним із гурту, бо зробив те, на що жоден із них не відважився б навіть за такої кричущої необхідності. Короткий натиск на гашетку поставив хлопця осторонь, незрозумілим для них чином посунув у бік тих, хто заправляв на Паїтіті.
Українець ловив на собі їхні погляди, по черзі зазираючи в очі японки (сухі й немигаючі), американця та росіянина, й відчував, як між ними чотирма виростає прозора стіна. Вони все ще можуть чути один одного, можуть торкатися, потискати руки, та стіна нікуди не зникатиме.
Зрештою Левко рушив до них. Помітив, як Сатомі дивиться на АКМ, і відкинув автомат до стіни барака. Спинився за крок, майже фізично відчуваючи наявність незримої перегородки.
— Яке друге питання? — поцікавився він у Сьоми.
Левко очікував, що Семен перепитає, що він має на увазі, і йому доведеться нагадати про розмову в «норі», проте росіянин чекав на запитання.
— Нам усім треба випити відвар бруґмансії.
— Що?! — Левко отетерів.
— Ми лишаємось у цитаделі, — інертним тоном лектора, що розповідає про плівкове кипіння в парових котлах, пояснив Сьома. — Це прикро, та факт. І якщо ми хочемо дожити до вечора того дня, вранці якого очуняє все це осине гніздо, ми повинні зняти із себе підозри. Ми мусимо бути у відрубі чи хоча б «накачаними» дурманом, коли вони відійдуть. Або коли прилетить Джейсон.
Роздувши ніздрі, Левко вгризався очима в зіниці росіянина.
— Ти гівнюк, — тихо промовив він.
— Ну, чувак… — розвів руками Сьома.
— Ти гівнюк, який завжди має рацію.
Семен усміхнувся ледь піднятим кутиком рота, хоча в очах стояв сум.
— Так, я знаю, Лео. Я гівнюк, який завжди має рацію.
