На підході до Твердині Віктор Шако знизив машину так, що стрільці Джейсона побачили крізь бокові ілюмінатори джунглі. Зустрінься на шляху міцніше дерево — і їхній політ буде останнім. Дивлячись на мавп, що драпали, задерши хвости, вони лише сподівалися, що Віктор знає, що робить. За сотню метрів до південно-західного кута споруди пілот витиснув повний газ, але різко набрати висоту не вдалося. Мі-17 розганявся, наче вагітна корова під гірку. Злетівши на вісімдесят метрів над землею, вертоліт посунув уперед. Перед самою Твердинею Мі-17 пришвидшився до 145 км/год (далеко не гранична швидкість для машин цього класу), проте більшого Шако з Купером витиснути не могли.
Джейсон заклав гвинтівку під руку, вперся ногою та, притримуючись плечем, щоб не випасти, визирнув крізь вхідний отвір. Віктор вів гелікоптер уздовж північного боку Паїтіті, на кілька метрів вище від горішньої тераси.
Найперше Джейсон помітив тіла. Руйнувань у західній частині не було, зате на терасі в найрізноманітніших позах валялись індіанці. «Мертві?» — звів брови Х’юз-Коулман. Він шукав очима Амаро Кіспе, проте бачив самих мачігуенга.
Вертоліт промайнув повз піраміду. Джейсон аж рота роззявив, коли на очі втрапила нерівна чорна підпалина праворуч від лінії сходів. «Що це? По ній стріляли? Хтось намагався її підір…» Потік думок перервав дзвінкий вигук Гордона Лі, другого пілота.
— Там Роджер!
Сивочолий скрутив голову в напрямку руху. Під ногами проплила вщент поруйнована їдальня та потрощені столи. У середньому баракові щось горіло, полум’я вже пробивалося крізь дах. У східній частині тераси з’явилася кров. Багато крові. «Принаймні один із людей Кіспе — мертвяк», — вирішив Джейсон, оцінивши розміри трав’яної латки під тілом, що змінила колір із насичено-смарагдового на тьмяно-багряний. А потім він угледів Роджера Зорна. Наполовину голий здоровань стояв неподалік від входу до підземелля та дивився на вертоліт. Він не махав, що занепокоїло сивочолого більше, ніж усе побачене до цього. Зорн поводився так, ніби не розумів, що з ним і де він.
Неподалік від Зорна, розкинувшись зірочкою, лежав Левко. З галереї на поверхню навкарачки виповзав один із науковців, здається, Метт Подольськи. Джейсон не зауважив нікого, кого можна було б ідентифікувати як ворога.
«Що ж це за хрінь така?»
Чоловік відступив на крок від отвору та гукнув у кабіну:
— Вікторе, чуєш мене?
— Так, босе!
— Розвертайся! Ми приземляємось. Саджай «Стегно»[156] навпроти піраміди.
— Буде зроблено.
Мі-17, знову збавляючи горизонтальну швидкість, розвернувся та підлетів до центру тераси. Віктор вирівняв гелікоптер паралельно до лицьової грані піраміди й став його садити в захищену з трьох боків нішу.
— Ви четверо заляжете коло вертольота, — стуленими вказівним і середнім пальцями Джейсон тицьнув у перуанців, — хай двоє залізуть на менші піраміди. Нікого не підпускати до машини. Ви мене, на хер, зрозуміли? НІКОГО, — охоронці закивали головами та похапали автомати Калашникова. — Лу й Роде, йдете зі мною.
Гелікоптер м’яко торкнувся землі, ледь не причавивши колесом мертвого індіанця, що зірвався вчора з вершини піраміди. Перуанці, згинаючись, пострибали на траву та розбіглися на позиції: двоє — на малі піраміди, двоє — на стежку, попереду й позаду Мі-17.
— Не вимикай двигуни! — наказав Х’юз-Коулман, востаннє схилившись у кабіну. У відповідь Купер показав «о’кей», склавши у формі літери «о» великий і вказівний пальці.
— Босе, — спинив Джейсона Віктор, стягнувши навушники та сівши впівоберту.
— Чого тобі?
— Хочу, щоб ти знав: у нас мало палива. Раптом що, без дозаправки ми не дотягнемо навіть до гір.
Сивочолий роздратовано відмахнувся та вискочив із вертольота.
Біп… Біп… Біп…
Левко опам’ятався від ритмічних сигналів, які надходили з лівого боку. Джерело — невідомий пристрій, який невпинно витискав із себе короткий пискливий звук, — розташовувалося за кілька метрів праворуч від нього. Судячи із частоти, сигнали поки що не означали тривоги, проте наполегливо вимагали звернути увагу на пристрій.
Біп… Біп… Біп…
Хлопець розплющив очі й побачив небо: збиті, наче неприбрана постіль, білі хмари, крізь дірки випирає сліпуча синява. Хвилин п’ять українець не міг згадати, де він і чому… чому все так дивно.
Біп… Біп… Біп…
Серце билося слабко, видаючи не більше як п’ятдесят скорочень на хвилину. Либонь, саме резонанс із сигналами пристрою зумовив збурення в нервовій системі, що й примусило Левка розплющити очі.
Він спробував поворушитись, але ні ноги, ні руки не слухались. Паралізований. Утім, переляку це не викликало: нервові закінчення також були паралізованими. Левко почувався так, ніби оклигував після операційного наркозу. Страшенно хотілося до туалету; пекучий біль у переповненому сечовому міхурі більше за оніміння породжував ілюзію післяопераційного відновлення.
