— Ти мене чуєш, Роджере? — спокійніше звернувся Джейсон. — Що тут сталося? — зважаючи на шум вертолітних лопатей, говорити доводилося голосно.
Роджер Зорн повільно повернув голову.
— Я… не… зна… ю… — по складах промовив стрілець.
Зустрівшись із ним поглядом, Джейсон насилу погамував дрож, яка шугнула тілом. Роджер виглядав переляканим. Що, в біса, могло трапитися, щоб налякати стокілограмового здорованя, який воював із «Blackwater» в Афганістані? У Джейсоновому мозку зародилася четверта ймовірна версія вчорашніх подій: щось кошмарне та древнє прорвалося з надр, щось таке, чому навіть назви немає, та відтрахало всю його групу. Оглянувши Зорна, він не знайшов на ньому жодної подряпини.
Перемістившись ліворуч, сивочолий став над Левком. Опущений ствол M16 нависав просто над грудьми українця. Джейсон помітив мокру пляму спереду на джинсах, із чого зробив висновок, що хлопець живий. Мертві не пісяють. Копнув його носаком черевика та грубо проказав:
— Hey! Do you fucking hear me?[157]
Левко розплющив очі й намацав поглядом Джейсонове обличчя. Х’юз-Коулман копнув хлопця ще раз.
— Ти чого тут розлігся? Відповідай! Що з тобою сталось?
Левко поворушив губами, проте нічого членороздільного витиснути йому не вдалося. Кожна губа рухалася сама по собі, унеможливлюючи осмислене мовлення.
— Де твої друзі?
Хлопець похитав головою, мовляв, не знаю. Щось таке майнуло в Левкових очах, що Джейсон повірив йому.
Сивочолий віддалився, думаючи, що другий варіант відпадає. Якщо українець тут, у Твердині, та ще й у такому самому стані, як і Зорн, отже, студенти ні до чого.
— Джейсоне, — крізь шум Мі-17 долинув рипучий голос Рода Холмґрена, — треба із цим щось робити.
Джейсон звів голову. Род показував на середній барак, крізь дах якого пробивався чорний дим.
— Лу, лишаєшся тут і прикриваєш нас. Роде, бігом за мною.
Вони кинулися до дерев’яного ящика з вогнегасниками, що стояв біля генератора JCB G500QX. У ящику було чотири вогнегасники, достатньо потужні, щоб загасити тритисячолітровий дизельний бак генератора в разі пожежі. Схопивши по одному, Род і Джейсон ускочили до барака. За п’ять кроків від входу аж до стелі здіймалася кучугура з матраців. Хтось постягував їх із двоярусних ліжок і підпалив. Поблизу кучугури ницьма лежав індіанець.
Від жару тріскалися губи та, здавалося, от-от спалахне волосся. Мружачись і покашлюючи, чоловіки пішли на полум’я. Густі білі струмини зчепились із червонястими язиками. Вогнегасники, заллявши добряче обвуглену матрацну конструкцію піною, за лічені секунди збили вогонь. Пригорілі матраци ображено шипіли, барак наповнився сизим димом.
Тручи очі й кашляючи, Род і Джейсон вибралися надвір. Род зиркнув угору, побачив, що дах усе ще палає, й помчав по третього вогнегасника. Кинув його на траву біля першого, не підпаленого барака, влетів досередини й заходився виштовхувати назовні одне з ліжок. Джейсон секунд п’ять спостерігав, а тоді, второпавши, що й до чого, взявся допомагати. Разом вони витягли двоповерхове ліжко та підставили його до стіни будівлі, трохи віддалік місця, де, хрумкаючи й потріскуючи, вогонь поглинав дах. Род Холмґрен виліз на покрівлю та загасив полум’я.
Барак більше не димів. Стовп диму, схожий на брудну чорну пуповину, що тягнулася до розріджених хмар, повільно розсмоктувався в атмосфері.
Поки Род розправлявся з пожежею, Джейсон обстежив мачігуенга, що валялися довкола бараків. Вони були непритомними. Більшість із загидженими штанами, один голий, в іншого прикриті повіками очні яблука сіпались, але на жодному не проступало слідів насилля. Отже, перший варіант також відпадає. Джейсон спромігся б уявити що завгодно, але тільки не картину того, як обдристані до колін мачігуенга намагаються захопити Паїтіті. Бунту не було.
— Босе! — з-за бараків його гукнув довготелесий Род Холмґрен. — Сюди.
Джейсон підбіг до краю тераси та спрямував погляд туди, куди показував рукою Род.
— Що там? — примружився він. Роки, коли сивочолий міг похвалитися добрим зором, давно минули.
— Ще один хлопець із загону Амаро.
— А, — Джейсон захрип від диму. — Гадаєш, він живий?
— Мертвий, босе. І як можна судити з такої відстані, врізав дуба він не через те, що звалився туди.
— А через що?
— Його застрелили.
«Що ж це за хрінь така? — вдруге запитав себе Джейсон. — Уторгнення?.. Але де, в сраку, нападники?»
— Бери Луїса, спускайтесь у підземелля, — розпорядився Х’юз-Коулман. — Виведіть на поверхню наших, усіх, хто живий… — він замислився. — Дорогою гляньте, чи на місці золото. Я обстежу західну частину тераси, — насправді Джейсона цікавив котедж. Якщо це вторгнення, і нападників нема, отже, вони взяли все, що хотіли, й ушилися. Гроші, документи, записи та частина аномальних зразків зберігались у його будиночку.
— О’кей, Джейсоне, — Род Холмґрен переступив із ноги на ногу.
— Виконуй! — нетерпляче гаркнув Х’юз-Коулман.
— Босе… — незграбно ворухнув маслакуватими плечами Род, — а що тоді?
Крізь стиснуті губи, самою горлянкою Джейсон видав химерне хурчання, а потім промовив:
