— Спочатку треба знайти когось, хто пояснить, що сталося, — подумавши про Кіспе, Джейсон скреготнув зубами. «Я залишив недоростка наглядати за Твердинею… На два дні… Всього лише на ДВА ДНІ!» — Там буде видно, Роде.
І вони розійшлись. Лу та Род із гвинтівками напоготів підтюпцем побігли до галереї, а Джейсон заквапився повз Мі-17, що невпинно молотив повітря лопатями, до свого будинку.
Левко провів сивочолого поглядом і відчув, як відступає заніміння. Йому вдавалося згинати й розгинати пальці, майже всі, крім мізинців, і рухати ступнями. Повернулося відчуття голоду, що також було добрим знаком. Він лежав, розплющивши очі, шарпав пальцями траву, водив ступнями та безмовно тішився, пильнуючи, щоб радість не вихлюпнулася на лице та не задерла кутиків губ. Радів він не тому, що параліч спливав з організму. Левко втішався, бо за шумом вертольота ні Джейсон, ні його стрільці так і не розчули сигнали радара.
— Ти впевнений, що це та притока? — Еріка озирнулася на місце, де річка, над якою Ернесто повів літак, упадала в Такуатіману.
— Біс його знає, — знизав плечима пілот, — тут GPS погано працює. Але ніби вона.
— Тепер шукай кліф, схожий на голову папуги.
— Еріко, з такої висоти скеля може бути зовсім не схожою на папугу, це може бути сірий камінь, що змахує на коров’ячий пляцок.
— Без скелі ми не знайдемо озер.
Ернесто Флоріо, стримуючи поблажливу посмішку, захитав головою.
— Тих озер може й не бути насправді.
— Ти думаєш, із нами пожартували? Це ж Мадре-де-Діос, кому таке потрібно?
— Я так не думаю, проте ці історії про Паї…
Цієї миті вони обоє побачили на горизонті дим, що витягнувся над незрозумілим підвищенням, схожим на наперсток, поставлений на зеленому рядні.
— Глянь, Ерні!
— Бачу… — пілот насупився, — бачу.
Стовп чорного диму повільно розсмоктувався у повітрі.
— Схоже, вогонь щойно загасили, — задумливо відзначив перуанець.
— Забудь про Голову Папуги, — загорілася жінка, — лети просто туди.
Зафіксувавши напрямок, Ернесто Флоріо скоригував курс Cessn’и…
Джейсон у задумі тер пальцями лоба. Перед ним на стіні кабінету чорніли дві дірки від куль, із країв котрих відлущилася штукатурка. У вікні не вистачало половини шибки. На цьому все. Все. Він не знайшов слідів зламу, меблі та речі були там, де їх залишили, до сейфа ніхто не наближався — аномальні зразки, записи, товсті пачки доларів і перуанських нуебо солів лежали на місці.
Кулі залетіли ззовні, ймовірно — випадково.
Чоловік спробував зібрати побачене докупи й виліпити єдину картинку. Підпалений барак, зруйнована їдальня, двоє мертвих вартових, кілька непритомних мачігуенга, повністю загальмований Роджер Зорн, паралізований Левко. І ще — дивна підпалина на піраміді. Хоч ти лусни, єдину картинку скласти не вдавалося. Він почувався так, наче тулив докупи шматки пазла з десяти різних коробок. Джейсон несподівано гостро відчув, що йому не вистачає Семена. Той би щось придумав. Напевне.
— Джейсоне! — долинуло знадвору.
Чоловік визирнув крізь обстріляну шибку. До ґанку широкими кроками простував Род Холмґрен, штовхаючи перед собою Амаро Кіспе. Карлик утискав голову між пліч (і без того коротка шия зараз ніби провалилась у тулуб) і сполохано зиркав навсібіч, марно силкуючись зрозуміти, що сталося за час його відсутності. Руки недоростка були скручені за спиною.
Джейсон вийшов стрільцю назустріч.
— Перекинуто кілька столів, але обладнання на місці, — доповів Род. — І золото теж. Ми також знайшли Ірландця, кухаря та двох студентів — ніґера й дівку.
— Науковці?
— Цей… здається, археолог… не пам’ятаю, як його…
— Джеррон Старкс, — хрипко підказав Кіспе.
— Ма’ть, він, — кивнув довготелесий, — коротше, той розумака лежить біля поверхні з розпоротим черевом. Реально тобі кажу, Джейсоне, хтось конкретно постарався: кишки хіба що зі стелі не звисають. Решта обдовбані, проте живі, поволі оклигують, — помовчавши, він додав: — І я питав: ніхто нічого не пам’ятає.
— Для чого ти зв’язав Амаро? — Х’юз-Коулман подумки відзначив, що Кіспе поки що єдиний, хто постав перед ним у притомному стані, на своїх двох.
— Я його не зв’язував.
— Умг? — видав сивочолий.
— Лу знайшов el peruano зв’язаного. Він кричав і лаявся аж піна з рота йшла.
— Що кричав?
Амаро німував, низько опустивши голову, так, мовби ця розмова його не стосувалась.
— Кликав на допомогу. Але більше все-таки лаявся.
Джейсон зійшов із ґанку та підступив упритул до карлика. Той не ризикнув глянути на сивочолого.
— Що тут сталось, Амаро? — спокійно поцікавився Джейсон. Коротун розтулив рота (з-поміж губ зірвалося коротке схлипування), й тут-таки стулив. — Аміґо, тобі хоч-не-хоч доведеться розповісти.
Кіспе підняв голову, і в його очах Джейсон Х’юз-Коулман прочитав відповідь за секунду до того, як вона прозвучала.
— Я не знаю, Джейсоне, — хрипко каркнув пігмей.
«Та ви, в дідька, знущаєтесь із мене».
