Склянка води освіжила Марко. Він осушив її одним махом, булькаючи й покашлюючи, й нарешті відновив здатність говорити. Джейсон і Віктор нависали над ним, і першим, що він видав, відставивши порожню склянку вбік, стало нервове запитання:
— Він тут? — кухар шоковано тицьнув у Сьому. — Як це… чому? — м’язи обличчя ще не відпустило від заніміння, через що говорити було важко.
Джейсон смикнув бровами та нахилив голову. Віктор Шако переводив погляд із боса на Молінарі, який неспокійно совався на стільчику в центрі спальні.
— Не зрозумів, — буркнув Джейсон.
— Чому росіянин тут? — натужно виштовхуючи з горлянки кожен склад, запитав Марко.
— Хлопець тяжко поранений, — грубо відповів він. — Не бачиш, яка в нього нога?
Італійцеві очі розширилися, він часто закліпав і вперіщив погляд у Джейсона.
— А його товариші? — здивування й розгубленість наповнили голос млявістю.
— Сидять на терасі біля виходу із підземелля, — замість Джейсона озвався Віктор. — Чого питаєш?
Марко припинив кліпати, від чого став виглядати ще більш сконфуженим.
— Це вони! — скрикнув він, показуючи пальцем на Семена. — Це все вони влаштували!
— Що? — Джейсон наблизив обличчя до італійця.
— Не знаю, мабуть, хотіли дати дьору, а може… може, щось іще, — взявся сумбурно пояснювати Марко. — Вночі була буря, і вони кудись виходили, всі вчотирьох, бо в оцього, — він утретє вказав на Сьому, — на ранок був мокрий гіпс, в українця — червоні, наче в диявола, очі, а в дівчини з вуха йшла кров. А потім я на власні очі бачив, як японка підкидала в каструлі з обідом якесь зілля.
На крихітну мить у Джейсонових очах промайнув сумнів. Раз чи два, оглядаючи терасу, він запитував себе: чи не Семенових рук це справа? Адже Сьома з його прискіпливістю до дрібниць і нестандартністю мислення міг легко організувати цей бедлам. Лише Семен міг прорахувати все так, щоб «відрубити» всіх без винятку мешканців Твердині. Втім, думки заганяли у глухий кут. Джейсон не простежував мотивів, а тому припущення лишалися припущеннями. І найважливіше — ось він, Семен, лежить перед ним непритомний, із розламаною в двох місцях гомілковою кісткою, із пошматованими на ганчір’я змертвілими м’язами литки — в буквальному сенсі однією ногою на тому світі. Х’юз-Коулман не осягав, навіщо хлопцю могло знадобитися калічити й труїти себе самого.
Зауваживши недовіру, що заступила сумнів у Джейсонових очах, Марко залепетав:
— Джейсоне, я присягаюсь, — язик заплітався, — можеш катувати мене, але я скажу те саме: це вони. ВОНИ! Повір мені! Вузькоока сучка допомагала з обідом і, скориставшись із моєї відсутності, підсипала щось у каструлі з рисом і в підливку.
Ефект був цілком протилежний бажаному: що більше й швидше Марко говорив, то менше вірив йому Джейсон.
— Півхвилини тому ти казав, що бачив на власні очі, як вона підмішувала отруту.
Італієць затнувся, метнувши панічний погляд на Віктора Шако, наче шукаючи у пілота підмоги. Вперше від моменту пробудження він замислився над тим, що, можливо, не слід було квапитись. Потрібно було зважити все, обдумати, що говорити Х’юз-Коулману, бо історія не така проста, як здається. Ця мікроскопічна пауза виявилася фатальною: відчувши вагання, Джейсон роздув ніздрі та відсторонився від кухаря. Тонка ниточка довіри — останнє, що давало змогу Марко переконати Джейсона, — розірвалась.
— Я стояв за наметом і стежив за японкою через вікно, — Молінарі варнякав замість того, щоб викладати все впевнено. — Я… я бачив це, присягаюся мамою, Джейсоне. Присягаюсь!
Х’юз-Коулман повернув голову до Віктора та запитально звів брови. Пілот повільно провів підборіддям зліва направо й назад. Він теж не вірив.
— Японку вивели з підземелля перед тим, як я завершив огляд вертольота й пішов сюди, — промовив Віктор. — Вона осліпла.
Джейсонів погляд, як цвяхами, прибив італійця до крісла.
— Що? Як? — Марко Молінарі опустив голову й затулив обличчя руками, ховаючись від погляду сивочолого. Зненацька він уторопав: студенти вдруге перехитрували його. Цього разу цілком і повністю: шах і мат. — Сволота, — прошипів він, усаджуючи сповнений ненависті погляд у Сьому.
— А повідай-но мені, друже Марко, — почав Джейсон, поклавши руку на кухареве плече; голос звучав спокійно й невимушено, заледве не привітно, — чому, підгледівши, як Сатомі підсипала зілля в каструлі з їжею, ти роздав страви моїм людям, хлопцям Амаро й індіанцям?
Італієць здригнувся, нарешті усвідомивши, яка прірва розверзлася під його ногами. Через поспіх він загнав себе в пастку. Воістину правду кажуть: хорошими намірами встелено дорогу до пекла. Він зміркував, що мусить розповісти про брата, про Амаро Кіспе та героїн, про бажання отруїти Зорна й Марґоліса, і про багато інших речей, от тільки Джейсон навряд чи стане його слухати.
— Я поставив запитання, друже Марко, — той самий спокій і відвертість, але голос уже не звучав рівно — зв’я́зки Джейсона тремтіли від напруження. — Раджу поквапитись і відповісти, якщо ти тільки не прагнеш дізнатись, які на смак твої яйця.
