Марко скинув голову й побачив холодні відблиски в очах сивочолого. Сріблясті диски райдужок якось незвично робили очі мертвими: Х’юз-Коулман не змахував на мертвяка, водночас налитий сріблом погляд породжував ілюзію, що в нього вгніздилося щось неживе, бездушне, бездиханне, безформний демон, який керує тілом людини з далекого похмурого місця, куди не долітають нічиї молитви.
— Джейсоне… — видихнув Марко. Кадик конвульсивно смикнувся, але більше кухар нічого не сказав. Саме з тієї миті проблеми й неприємності ринули на них щільним неперервним потоком, так наче десь на небесах прорвало залізобетонну греблю, що відгороджувала їхнє сховище.
Спочатку заворушився Сьома. Скрегочучи зубами, хлопець вигинався, інстинктивно підшукуючи позу, в якій біль не так дошкуляв би. Марно: через секунду він розплющив очі й застогнав.
Віктор, Джейсон і Марко перевели погляди на росіянина.
А тоді вхідні двері розчахнулися від потужного удару ззовні. Жалібно скрипнули завіси, двері описали півколо та грюкнули об стіну передпокою. Чоловіки, немов за командою, повернули голови. У прохід ввалився довготелесий Холмґрен, збуджений («Він переляканий, — шугнуло у Вікторовій голові. — Невже він переляканий?») і розпашілий від бігу.
— БО-О-ОС! — ревнув стрілець.
Х’юз-Коулман зморщився: він сам полюбляв підвищувати голос, отримував насолоду від зміни тембру, від миттєвого переростання витриманого штилю у вербальний ураган, проте ненавидів, коли хтось горлав поруч із ним. Чоловік розтулив рота, збираючись гримнути на Рода, та стрілець випередив його.
— РАДА-А-АР!!! — вивергнув він, заледве не оглушивши чоловіків.
Сьома остаточно прочунявся.
Джейсон відштовхнув Марко Молінарі та підскочив до Рода.
— Що?!
Довготелесий заковтнув повітря.
— Літак… Із південного заходу наближається літак!
— Відстань? — Віктор Шако стояв за Джейсоном і свердлував Рода очима.
— Віку… близько… — стрілець важко дихав, відсапуючись, як олімпійський бігун після найпотужнішого в кар’єрі спурту. — Віку, він ду-у-уже близько.
— Скільки?! — нетерпляче гаркнув Віктор.
— Тридцять миль. Уже менше.
Ледь піднявши краї брів, Віктор квапливо підраховував. Якщо це турбопроп[159] (а інших у цій глушині не буває), що летить із крейсерською швидкістю 110–120 миль/год, отже, в них трохи більше як чверть години, щоб підготуватись. Якщо ж пілоту літака відомо, куди прямує, та витискає з мотора максимальну потужність, — у них немає й десяти хвилин.
— Вікторе, — Джейсон повернувся до пілота. Він виглядав розгубленим. У голові все перемішалося. Х’юз-Коулман не припускав, що поява незнайомого літака є простим збігом, відтак вважав усі свої попередні висновки хибними. Це справді вторгнення, і чоловік уже не знав, що тепер думати, кому йняти віру.
Віктор Шако торкнувся пальцем скроні, показуючи, що міркує. Йому знадобилося дві секунди, щоби проаналізувати обстановку. Коли він вимикав двигуни Мі-17, в основних паливних баках лишалося 200 літрів пального, в резервному — 450. Такої кількості у кращому разі вистачить на сімдесят кілометрів польоту. Поки Гордон Лі та Джим запустять гелікоптер, літак підлетить достатньо близько, щоб побачити Паїтіті. А це означає, що Віктору доведеться його наздоганяти. Ситуацію ускладнює те, що Hip стоїть біля пірамід із повним «черевом». У вантажному відсікові більше як три тонни вантажу, який не вдасться викинути за чверть години, — і це скорочує дальність польоту до жалюгідних п’ятдесяти кілометрів, а маневреність — до нуля. Навіть дуже старому турбопропові вистачить кількох хвилин, щоб відірватися від погоні.
«Чорт! Гіршого часу для відбиття атаки годі вигадати!»
— Вікторе, — ледь не благав Х’юз-Коулман.
Пілот глянув Джейсонові у вічі. Він міг пояснити, що в баках недостатньо палива. Міг повідомити, що не може заправити Мі-17, оскільки той посадили не на стоянці, а біля пірамід (підігнати вертоліт до заправних насосів не становить проблему, проте перед заправленням доведеться знову глушити двигуни та вижидати п’ять хвилин… в такому разі непроханий гість устигне зробити почесне коло навкруг Паїтіті й ушиється, а Джим і Гордон Лі все ще напомповуватимуть Мі-17 паливом). Віктор міг би поскаржитися, що заповнений барахлом вантажний відсік робить неможливим маневрування і прицільний вогонь несамонавідними ракетами, хай там скільки палива буде в баках. Проте чоловік нічого цього не сказав. Вистачило одного слова:
— Лайно.
І Джейсон відчув, як серце, що гулко вдарялось об ребра, вкривається кіркою льоду. Чи не вперше в житті він по-справжньому перелякався.
— Ненавиджу! — кричала Сатомі. — Ненавиджу вас усіх!
Ґрем сидів віддалік, безвольно звісивши голову. Левко намагався обійняти дівчину, гамуючи потрясіння від усвідомлення її сліпоти. Послаблені отрутою руки не слухались, японка пручалась.
— Це через вас! — ридала Сатомі. — Якби ви не примусили… якби я не…
Переляк, що Сатомі із розпуки вибовкає про бруґмансію та спробу втечі, додав Левку сил. Він притиснув дівчину до себе та зривисто зашепотів їй у вухо:
