Віктор Шако перевів стійку керування циклічним кроком гвинта вперед. Мі-17 вирівнявся, опустив ніс і, заклавши крутий віраж, скажено ревучи моторами, рвонув на південь. Коли він пролітав над великою пірамідою, Род Холмґрен і Луїс Данкович привітали його радісними вигуками.
Джейсон, відчуваючи, як груди розпирає від адреналіну, підійшов до радара та начепив на голову навушники з мікрофоном.
— Маю тебе на моніторі, Вікторе. Вести просто на нього? — на екрані радіолокатора з’явилася ще одна світло-зелена цятка.
— Ні. Хочу зайти… — (скрип електричних завад), — …і відрізати шлях до відступу, — єдині злітні смуги розташовувалися на півдні Мадре-де-Діос. — Веди на південь, але так, щоб я не віддалявся.
— На південь, о’кей… Тримай один-сім-нуль.
— Курс 1-7-0, підтверджую, — цятка посунула до нижньої частини радарного кола.
Минула трохи більше ніж хвилина, і Джейсон, поправивши мікрофон, озвався знову:
— Вікторе, прийом…
— Так, босе.
— Повертай 0-9-0… Ти вже мусиш його бачити, — на цих словах сивочолий ухопив бінокль, що завжди лежав поряд із радаром, і спрямував скельця на південний схід. Проте не розгледів ні Віктора, ні літака — мабуть, обоє йшли низько.
— 0-9-0, — підтвердив зміну курсу Віктор Шако. — Поки не бачу.
Джейсон нетерпляче вистукував пальцями по поверхні пластикового стола, на якому стримів монітор радара. Точка, що позначала невідомий літальний апарат, наближалася до Паїтіті. Не витримавши, він викликав Віктора.
— Вікторе… е… між вами одна миля.
Секунд двадцять у навушниках лунало зловісне шипіння. Чоловік відчував, як наростає роздратування, коли Мі-17 нарешті відповів:
— Ми притислися до «зеленки», — так між собою чоловіки називали тропічні зарості, — я не хочу, щоб вони побачили мене раніше, ніж я їх, але… — (Джейсон уявив, як вертоліт «угрузнув» у вм’ятині поміж верхівок дерев, причаївшись, як звір на полюванні), — …але ні я, ні Гордон нікого не бачимо.
— Бляха, вони зараз зайдуть вам за спини. Продеріть очі. Це ж літак, а не…
— Заткнися, Джейсоне, — обірвав тираду пілот, — у мене «голі» баки, й ми чекаємо на гостя, що цілком може виявитись озброєним, — наступні слова Віктор промовив тоном, яким раніше ніколи не звертався до сивочолого: — Повір, ми продерли очі, продерли так, як, чорт забирай, ніколи до цього в житті.
Джейсон прикусив язика.
Крізь навушники прорвалися збуджені вигуки, й одразу по тому Віктор сказав:
— Босе, — голос став, як раніше.
— Так?
— Є візуальний контакт, триста-чотириста метрів на північ від нас, — і зразу за цим: — Чо-о-орт…
— Що там?
— Це науковці.
— Які ще науковці? — не зрозумів Джейсон.
— Біологи з «Проґресо»… Я впізнав літак. Це «Cessna» з наукової станції у джунглях.
— За яким бісом вони сюди приперлись?
— Мабуть, летять дивитися на птахів чи ще якусь чортівню.
«Ідіоти». Віктор Шако підсвідомо очікував натрапити на військовий розвідник, можливо, турбопропелерний Tucano, що стоїть на озброєнні ВПС Перу, в гіршому разі — вертоліт. Але науковці… Пілот не горів бажанням збивати цивільний літак, який випадково опинився не в тому місці.
Джейсон Х’юз-Коулман завагався. Якби в нього запитали «чому?», він би не відповів. Іще один пазл, який нікуди втулити. Глянувши в бінокль, він уперше помітив білий силует на тлі зелених джунглів, що мчав просто на нього. Якщо він спостеріг літак на фоні строкатих нетрищ, отже, з літака вже давно видно Твердиню, що здіймається на тлі неба.
— Вогонь на ураження.
Віктор тягнув час, шукаючи інші способи вирішення проблеми, та, певна річ, нічого не знаходив.
— Там невинні люди, Джейсоне. Я думаю, вони не замислили нічого лихого.
— Навіть якби той літак був під зав’язку напханий черницями, Вікторе, черницями, які летять на зустріч із самим Папою Римським, мені було б начхати… Вибий із них усе лайно.
— Як скажеш, босе.
Мі-17 випурхнув зі схованки поміж дерев і, нахиливши носа, кинувся навздогін за жертвою.
— Тобі не здається, що ця гора попереду… вона… — Еріка силкувалася підшукати влучне слово. «Рукотворна?.. М-м-м… Ні». — …вона неприродного походження?
