— Нічого. Провели сотню експериментів, у жодному з яких зміна маси не перевищила похибку вимірювання. — Джейсон підійшов до Семена впритул, заступивши термітник. — І я зрозумів, що причина не в каменях. Тобто не в тих каменях, які ми зважували, а в чомусь, що було поряд із вагами. Я наказав повернути до лабораторії всі винесені предмети — меблі, комп’ютери, довідники, канцелярське начиння, дослідні зразки — та вилучав їх один за одним, поки не натрапив на причину. Нею виявився гладенький чорний камінець завбільшки з гусяче яйце. Добряче попорпавшись, я відшукав іще двійко менших: один — як ґудзик, інший — не більший за горошину. Ці камінці, лежачи поряд із вагами, впливали на все, що зважували, так, що воно ставало легшим.
— Камені зменшували вагу інших каменів? — Bullshit. Сьома мотав головою, лише з міркувань власної безпеки стримуючи зневажливу посмішку.
— Не тільки. Потім ми клали на шальки чайник, лептопи, стоси книжок. І щоразу вага зменшувалася, — Джейсон змахнув рукою, ніби манячи хлопця, й відкарбував: — Семене, ті камені впливали не на об’єкти на вагівниці, а на те, що надає ваги всім об’єктам на Землі.
Семенів борлак смикнувся.
— На гравітацію?
— Так.
— Я не вірю вам.
— Я знав, що ти не повіриш, — сивочолий усміхався. — Мабуть, знову думаєш, що я божевільний, — він нахилився, встромив руку до кишені за спинкою крісла та витягнув звідти дванадцятифунтове[170] гарматне ядро. — Тримай. Це подарунок мого колеги з Італії, підводного археолога. Він дістав цю «кульку» з якогось корита, що затонуло біля берегів Сицилії років двісті тому, — і він вклав чавунний снаряд хлопцеві в руку. Ядро було чорним, шкарубким, відчищеним від іржі. В одному місці виступав затертий рельєфний символ, що, мабуть, був підписом майстра чи вказував на належність снаряда до певного корабля чи флотилії. Ядро поміщалось у долоні, щоправда, Сьомі доводилося напружувати руку, щоб утримувати його. — А тепер візьми ось це, — Джейсон дістав з кишені джинсів камінець… такий самий чорний, як і ядро, та завбільшки з гусяче яйце, й поклав його в іншу Семенову долоню.
Камінець нічим не вирізнявся. На дотик — звичайний уламок відшліфованої скелі.
— Це він? — самими губами запитав Сьома.
— Ти ж мені не віриш, — лукаво зблиснув очима Джейсон.
Хлопець знав, що мусить робити, проте вагався. За секунду він може впевнитися, що Джейсон — закінчений шизофреник, і тоді… Але в тому й проблема: він тупо не знав, що тоді.
Швидким рухом Сьома сумістив долоні, розташувавши ліву, в якій лежав камінець, під правою, і тієї миті:
— О, блін… FUCK!!!
«Або ми обоє шизофреніки, або я сплю, або я обдовбався в гівно, або…»
Гарматне ядро полегшало. Хлопець легко, не напружуючи передпліччя, підтримував його долонею. Спочатку йому здалося, що він тримає на руці більярдну кулю, а згодом іще легше — порожнисту дитячу іграшку, зроблену з пластмаси. Сьома перекотив ядро вперед, поставивши його на кінчики вказівного та середнього пальців, і… майже не відчував ваги. Що найдивніше — Сьомі приверзлося, що рука теж стала легшою, немов наповнилася повітрям.
Потому він обхопив шерехате ядро всією долонею та прибрав камінець. Снаряд знову став дванадцятифунтовим.
Хвилину Сьома, наче приморожений, дивився на камінчик. Зрештою жбурнув на траву коло візка та простежив, як той падає. Нічого незвичайного: уламок не спланерував і не завис у повітрі. Хлопець підібрав його та, зафіксувавши правий лікоть на коліні, розташував камінець над ядром. Снаряд поважчав, одначе не набагато. У такому положенні пропорційного зростання ваги не відбулось.
«Стоп! Стоп! Стоп! Не піддавайся, — подумки накручував себе Семен. — Це просто фокуси та нічого більше. Сприймай усе критично та не вір тому, що плеще цей чувак. Це можна пояснити… гм-м… це може бути… магнітне поле. Так! У камінці схований потужний магніт, який відштовхує ядро!»
Щоб перевірити здогадку, Сьома взявся наближати камінчик до снаряда збоку. На цей раз нічого не змінилося. Він підсунув уламок до ядра упритул, але той не відштовхнувся та не прилип, не зменшив і не збільшив ваги.
«Без паніки, чувак! Тільки без паніки. Це можна якось пояснити», — проте серце більше не слухалося мозку та нарощувало темп.
— Це не магніт, хлопче, — Джейсон пильно стежив за Семеновими муками, — можеш узяти в долоню відламану гілку, інший камінь чи пригорщу землі. Нічого не зміниться.
Росіянин і сам збагнув, що камінчик і ядро не взаємодіють. Ефект зменшення чи збільшення ваги виникає лише тоді (Сьома ще раз повторив перший дослід), коли чорний камінь опиняється на шляху дії силових ліній гравітаційного поля: знизу він їх відсікає, а зверху викривлює вниз, спричиняючи незначне збільшення ваги.
— Ох, блін… — облизав пересохлі губи Сьома.
— Ти второпав, що це означає? — розсміявся Х’юз-Коулман. — Камінь впливає на поле, а не поле на нього. І вони, — він іще раз тицьнув у Паїтіті, — про це знали.
— Е… у… — Семен тільки очима кліпав, а говорити не міг.
