Х’юз-Коулман учепився за ручки інвалідного візка й розвернув Сьому обличчям до входу на північній стіні Твердині.
— От я й думаю, Семене, що вся ця триклята конструкція — всього лише термітник. Грандіозний, прекрасний, досконалий з інженерної точки зору, проте загалом — непотрібний. Термітник, який звели з єдиною метою: захищати те, що лежить під ним…
Левко прокинувся та здригнувся. Сьома лежав на боці, незграбно витягнувши зламану ногу, й свердлував його поглядом. Очі пломенилися сріблом. Біля матраца стояла ввімкненою електрична лампа — єдине джерело світла, якщо не брати до уваги відблисків стаціонарних коридорних світильників.
— Чого вилупився? — хрипнув українець. Горлянка була сухою після сну.
— Добрий ранок, — рівним голосом привітався Семен.
— Добрий… — Левко сів. — Ти повернувся з котеджу?
«Очі… Що, в біса, з його очима?!»
Повільно, наче дайвер на вісімдесятиметровій глибині, повернувши голову, росіянин глипнув на годинник.
— Так. Годину тому.
Лео не стримався та скоса зиркнув на «iChair», який стояв біля Семенового матраца. Потім підвівся, потягнувся та почав одягати джинси й футболку.
— Я вмиватись.
— Ти кудись виходив уночі? — раптово поцікавився Семен.
— Ні, — без заминки відповів українець. — Чого питаєш?
— Побачимося за сніданком, — закінчив розмову Семен.
Українець сконфужено знизав плечима.
— Гаразд.
Опинившись на терасі, Левко потягнувся. Потому ковзнув долонями по передніх кишенях і раптом виявив, що вони порожні. Поплескав по них, розгладив складки, зрештою заліз долонями досередини. Ні, не помилився — кишені порожні.
— Де ж вона?.. — промимрив хлопець.
Він промацав пальцями задні кишені — там також нічого не було.
Обдивився довкола себе, та не знайшов того, що шукав.
Нашвидкуруч почистивши зуби та розтершись вогким рушником, Левко спустився назад у «нору». Сьома лаштувався йти на сніданок.
— Ти не бачив моєї флешки? — запитав українець.
— Якої?
— Ну, моєї флешки. Чорної такої, розсувної, у вигляді запальнички.
— Ні, не бачив, — буркнув Семен, увімкнув електродвигуни й подався нагору.
Левко перетрусив свої речі. Згодом, скориставшись тим, що в «норі» сам, оглянув наплічники Ґрема та Сатомі.
Флешки не було.
Через сорок хвилин після сніданку Джейсон Х’юз-Коулман і троє стрільців — Боб Марґоліс, Роджер Зорн і Луїс Данкович — сіли в «Колібрі» та вирушили на захід. Треба було вирішити купу запитань, налагодити постачання їжі й пального, а найважливіше — знайти новий вантажний вертоліт. Четвертий «спецназівець» — довготелесий Род Холмґрен — повів індіанців на плантації. Збирання коки не припинялося: відтепер Джейсон потребував іще більше грошей.
Науковці знову взялися до роботи, колючи, плавлячи й роздивляючись під мікроскопом аномальні уламки, видовбані індіанцями-каменярами зі стін Твердині.
Під час сніданку Сатомі виявила, що до неї повернувся зір. Поки що не повністю, проте зіниці почали реагувати на світло, тож японка розрізняла рухомі силуети. Увечері того самого дня — четверга, 23 серпня, — зір відновився повністю.
Левко так і не знайшов своєї флешки.
«228».
Сьома сів так різко, що мусив виставити руки, щоб не скотитися з матраца.
— О Боже… — прошепотів він, і вірячи й не вірячи тому, що пережив уві сні за мить до пробудження. — Не може бути…
У нозі пульсував жар, під час рухів стегном узагалі здавалося, наче у м’яз устромили розжарену до білого кочергу, страшенно хотілося пити, хотілося знеболювальних пігулок чи… героїну, проте всі ці почуття були ніби затушовані, проступали мовби крізь целофан, і Сьома міг із ними миритися. Набагато гіршим видавався післясмак сновидіння. А наснилося, що він…
сидить у батьковому котеджі на півдні Франції, із відчиненого (вітер гойдає фіранки) ліворуч од нього вікна відкривається дивовижний вигляд на гори. Він тупиться у телевізор. Йому не подобається те, що бачить, він перемикає канал, раз, удруге, втретє, й усе марно, бо скрізь показують одне й те саме — екстрений випуск новин. Зрештою він кидає пульт на диван, намагаючись відмежуватися від зображень, що мигтять у телевізорі, проте мозок хоч-не-хоч усотує інформацію з «ящика». На екрані виникає велетенський авіалайнер: білий корпус, гострий ніс, синьо-червоні навскісні смуги на горизонтальному стабілізаторі. Сьома розуміє, що лайнер належить «Air France». Картинка не статична, проте літак не рухається — камера «повзе» над фотографією. У лівому нижньому куті телевізора ріже очі крикливий червоний напис «BREAKING NEWS», одразу за яким іде фраза, набрана меншим кеглем: «Air France Flight 447 disappears over Atlantic»[174]. У правому нижньому куті стоїть дата — 1 червня 2009. І настороженим, немовби придавленим голосом дикторка за кадром промовляє:
