Ґуннар дістав із течки останнє фото, найстаріше. Єдиний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, упершись руками в боки, на березі витягнутої форми озера, а позаду нього здіймалася до неба, замалим не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Кладка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман, от тільки камені виглядали в рази більшими. Найменший серед них був більшим за найбільший блок у стіні Саксайуамана.
Утім, насторожувала якість фотографії. Зображення було нечітким, безформним.
— Де це? — прошепотів українець.
— У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Між Мачу-Пікчу й Паїтіті — якихось двісті кілометрів. Штука в тому, що це двісті кілометрів найбільш диких, глухих і важкопрохідних лісів на світі. Там можна сховати Нью-Йорк, і ніхто його не розшукає.
— Ви стверджуєте, що знайшли Паїтіті? — перепитав Левко.
— Знайшов не я. Я просто там… хм… побував.
— Як? Як ви туди потрапили?
— Випадково, — ухилився від прямої відповіді старий.
Хлопці передавали один одному фотокартку й не могли надивитися на грандіозну стіну. Зрештою Семен повернув фотографію Ґуннарові.
— Фотка нечітка, — прогудів він. — Звідки нам знати, що вона справжня? Тут на п’ять хвилин роботи для тих, хто шарить у Photoshop-і. Які ще є докази?
Старий художник пожалкував, що не взяв намальовану карту із собою. Він зітхнув.
— Писемність. Ті, хто будував Саксайуаман, на відміну від інків, на відміну від усіх інших народів Південної Америки, знали письмо. Але для того, щоб побачити письмена, вам слід спочатку повірити у Твердиню. Бо Паїтіті — єдине місце, де вони збереглися.
Тут уже й Левко захитав головою.
— Не вірите? — Ґуннар не мав наміру відступати. — Моя майстерня зовсім поряд — на Стрендвеґен в Остермальмі. Якщо маєте бажання, можемо прогулятись, і я покажу дещо, що переконає вас.
Українець глипнув на Семена. Росіянин вивчав зморене обличчя шведа.
— Я наполягаю, — Ґуннар подивився спершу на Левка, потім на Семена. Його руки тремтіли.
Левко мовчав, віддавши ініціативу в руки товариша. І тут Сьома мав би подякувати художникові за розповідь і чемно розпрощатися. За півгодини він і Левко доїхали б до хатини Бенґта, вляглися би спати й наступного ранку цілковито забули б про дивну зустріч у ірландському пабі в західній частині Старого міста. Спершу росіянин саме так і хотів учинити, проте щось заглючило на небесах, і Сьома, облизавши губи, піддався незрозумілому імпульсу.
— Гаразд, ходімо.
Ґуннар і Семен подалися до бармена платити за випивку, Левко — до туалету.
На виході з убиральні хлопець звернув увагу на самотнього відвідувача, що сидів за столиком у темному закутку пабу. Чоловік нічого не пив: столик стояв порожнім, якщо не зважати на фотокамеру, що її незнайомець притримував рукою. Витягнувши шию, він стежив, як Ґуннар і Сьома, розрахувавшись, прямують до виходу. Двічі простеживши напрям погляду, Левко переконався, що не помиляється: незнайомець приглядався до старого шведа й росіянина. Та найдужче впадали в очі волосся й густа борода, що наполовину ховала щоки: чоловік був таким рудим, що складалося враження, наче його голова охоплена полум’ям.
Щось холодне заворушилось у Левка під серцем, і тієї миті чоловік повернув голову. Українець рохнув і голосно смикнув кадиком. Попри півтемряву, що огортала рудого, Левко усвідомив, що зазирає в найстрашніші очі з усіх, які доводилось бачити до цього. Баньки рудоволосого мали криваво-червоний колір. Моторошний ефект посилювала полум’яна облямівка на повіках, що підкреслювала нездорове забарвлення кришталиків і створювала ілюзію кривавих підтьоків довкола очей. Розумом Лео осягав, що очі цілком відповідають волоссю й бороді, що це лише витівка природи, що причини в генах чоловіка, проте серцем відмовлявся вірити в реальність побаченого. У півтемряві пабу очі здавалися червоно-чорними жаринами.
Відвівши погляд, хлопець закрокував уздовж барної стійки до виходу.
Рудий стежив за Левком, доки той, пропустивши Ґуннара та Сьому, не зник за дверима, потому підхопився й, сплюнувши у попільничку жмут пережованого листя коки, поквапився до виходу.
Вони стояли біля вікна в його квартирці й дивилися на затоку.
Ґрем провів пальцями по руці Сатомі, там, де та була неприкрита сукенкою, просто щоб перевірити, що вони на однаковій частоті. Японка не здригнулась і руки не відвела. Його обличчя просяяло, наче в малюка, що отримав на Новий рік бажаний подарунок.
На столі залишилися щойно принесені суші, на підвіконні — два келихи білого сухого вина «Flagstone Noon Gun» з Південної Африки, урожаю 2009 року, бо ніхто з них не думав ні про вечерю, ні про вино. Обоє впивалися зовсім іншим сп’янінням.
У Сатомі від збудження підгиналися коліна.
