Упираючись ногами в стіну, дівчина посунула вниз. Через хвилину ступила на терасу п’ятого рівня та подивилась угору на Левка. Хлопець насупився та двічі поспіль махнув рукою, показуючи на схід.
«Біжи, давай! Не затримуйся».
Постоявши секунд десять, японка почала рухатися пристінком до похилої рампи.
Українець зіпхнув мотузку з тераси, закинув автомат за спину й побіг до піраміди. Допомагаючи собі руками й ногами, з’їхав униз стиком між південним муром Твердині та східною гранню великої піраміди. Його ступні торкнулися трави на п’ятому рівні тієї миті, коли нагорі застрекотали постріли. Хлопець утиснув голову поміж пліч, злякавшись, що стріляють по ньому, втім одразу отямився. Звуки пострілів линули з верхньої тераси; сухе потріскування високотехнологічних M16 розбавляло грубе торохтіння автомата Калашникова — Ґрем устряв у перестрілку з головорізами Джейсона. Утримуючись рукою за стіну, Левко пішов до місця, де на нього чекала Сатомі.
Невдовзі українець і японка спустилися на третій рівень і забігли за піраміду. А ще через хвилину, ігноруючи гілки, що батогами шмагали по руках, грудях та обличчю, продиралися крізь джунглі геть від Паїтіті…
…Тор поквапився на ґанок, зачувши шум човнового двигуна. Розчинив двері хатини й раптом усвідомив, що мотор стих. На піску біля причалу, задерши тупого носа, спочивав гумовий човен BRIG B310. У плоскодонці розпласталося два нерухомі тіла.
«Мерці?» — від несподіванки Тор Сандерс відступив на крок, ударившись плечем об одвірок, проте заспокоївся, розсудивши, що мотор хтось вимкнув, а отже, хоча б один із пасажирів моторки живий. Принаймні був живий секунду тому.
Загрібаючи змученими артритом ногами пісок, він наблизився до човна. Став на коліна та, перехилившись через гумовий борт, перекинув одного з пасажирів. Знадобилася хвилина, щоб Тор упізнав мандрівника, який зупинявся в його хатині кілька тижнів тому.
«Лео… здається, українець, — подумав Тор, намацуючи пульс на шиї. — Той, кому маляр адресував листа зі Швеції».
Поруч із хлопцем лежала дівчина. Її ім’я норвежець пригадати не зміг, але пам’ятав, що вона з Японії. Біля голови японки валявся заляпаний кров’ю автомат АКМ, який розвіяв останні сумніви: парочка бачила те, чого їм категорично не рекомендували до перегляду.
І хлопець, і дівчина виглядали худими й замурзаними, наче в’язні концтабору. Потемнілу шкіру вкривали сліди комариних укусів.
Пульсуючої жилки Сандерс не відшукав, проте необхідність у цьому відпала: від доторків зашкарублих пальців до підгорля українець очуняв.
— Ґрем… — прошепотів він, — там залишився Ґрем… ми повинні витягти янкі…
Чоловік мовчки дивився на змарніле, ніби у хворого на рак на останній стадії, обличчя Левка. Він хотів сказати щось підбадьорливе, проте губи заніміли. Не варто лукавити. Ніхто не буде нікого витягати. Ці двоє мають дякувати небесам, що їм дозволити спуститися вниз Ріо-де-лас-П’єдрас живими.
Та чи дозволили?
Тор Сандерс нашорошено, немов ховрах, що помітив тінь шуліки на траві, озирнувся. Потім перевів погляд назад на хлопця та дівчину, напрочуд чітко осягнув, що відтепер щось зміниться. Ці двоє запустили ланцюг подій, що більше їм не підвладний і що розгортається далі сам по собі. Непідвладний, мабуть, нікому.
«Усе поінакшає», — подумав норвежець, відчуваючи, як наростає бажання поїхати до Норвегії та подивитись, як там справи. І чхати він хотів на довічне ув’язнення.
Японка лежала, не рухаючись. Сандерс провів долонею по її спині та переконався, що вона жива; на це вказував жар, який плинув від тіла. Дівчина палала в гарячці.
Старий перевірив, чи вдосталь у баці палива, виштовхав гумовий човен назад у річку та повів його до Пуерто-Мальдонадо…
Із Пуерто-Мальдонадо спеціальним літаком Сатомі й Левка доправили до Ліми.
Того самого дня — 1 вересня 2012-го — про знайд, що видерлись із джунглів, повідомили посольства України, Японії та Сполучених Штатів. Світова спільнота отримала підтвердження того, що Паїтіті існує…
Три ночі поспіль Тор Сандерс ночував одягнутий, сидячи на стільчику посеред вітальні, стискаючи в руках старезний дробовик, чекаючи, що із джунглів прийдуть ті, від кого втекли Левко та Сатомі.
Але ніхто не прийшов.
— Що робити з твоїми записами? — роздивляючись нігті, спитав рудий.
— Сховаєш у джунглях, — Джейсон змахував на напівзогниле яблуко: щоки обвисли, погляд потьмянів, зморшки поглибшали й стали виразнішими, так, ніби в них накопичився бруд. Обличчя нагадувало стару потріскану маску. — Закопай. Тільки подалі від Паїтіті, — чоловік зітхнув. — Зафіксуй координати, а… е… як усе вляжеться, я повернуся по них.
— Можна спробувати вивезти, — не підводячи очей, запропонував червоноокий.
Х’юз-Коулман повільно похитав головою.
