Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен нишпорив інтернетом у пошуках інформації, та уявити не міг, що все так серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на суперсекретному засіданні в Ленглі, штат Вірджинія. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на кумедно викривлену шию), та водночас — якимось дивним чином — Семенова статечність налаштовувала хлопців на серйозний лад.
Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи й заходилися читати.
Паїтіті (Paitití, Paytiti, Paipite, Paykikin) — загублене (за іншою версією — міфічне) місто в сельві за Андами, ймовірно розташоване на південному сході Перу в лісах Мадре-де-Діос, на півночі Болівії або ж на південному заході Бразилії. Існування чогось за назвою Паїтіті безсумнівне, проте до сьогоднішнього дня через неприступність регіону жодних руїн не знайшли. Окремі експедиції зникли безвісти. Втім, Паїтіті не ототожнюють із будь-якими іншими відомими руїнами Південної Америки.
В іспанських архівних документах періоду конкісти Паїтіті прирівнювали до Ельдорадо тому, що місто було нібито наповнене золотом, навіть будинки та дороги зроблено із дорогоцінного металу. За легендою саме в цій твердині інки втаїли незліченні багатства, що не дають спокою дослідникам та авантюристам упродовж декількох століть.
В окремих колоніальних хроніках Паїтіті — це топонім, що позначає східний кордон імперії інків. Іноді йдеться про країну в амазонській сельві, на яку натрапили інки під час однієї зі східних експедицій. Легенди стверджують, що після конкісти частина інків мігрувала до Паїтіті, а їхні нащадки жили в сельві протягом усього XVII, а можливо, й XVIII століття — подалі від європейців із їхньою жадобою та кровожерливістю. В історичних документах цього періоду фігурують посилання на Паїтіті як на живу, заселену країну.
У XIX столітті вони раптово зникають.
Дочекавшись, поки приятелі підведуть голови від аркушів, Сьома продовжив:
— Я виокремив цю інформацію для того, щоб ви зрозуміли: все, що я говоритиму далі, — лиш легенди, непідтверджені документально розповіді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ви мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібрано на ось цьому аркуші, — росіянин постукав указівним пальцем по роздруківці. — Продовжувати? — він обвів Левка, Ґрема та Яна поглядом. Перша реакція обнадіювала. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавились. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати передусім. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом траплялися під час поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно виглядав на папірці, роздрукованому вдома, за реальних умов раптом не спрацьовував), керування перебирав Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вдасться; якщо він схилить на свій бік Левка, із рештою вони разом упораються швидко.
— Так, — погодився Ґрем.
— Почну з історії, котра, на перший погляд, не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?
Хлопці синхронно замотали головами.
