О шостій ранку, коли Левко заворушився, помалу виповзаючи із трясовини сну, Сьома все ще сидів перед комп’ютером, за ніч не склепивши очей. На екрані висіло вікно браузера «Google Chrome» із півсотнею відкритих вкладок зі статтями про викуп Атауальпи, уривками іспанських документів із розповідями конкістадорів, google-мапами джунглів Мадре-де-Діос і прилеглих територій Болівії та Бразилії, описами звичаїв мачігуенга, даними про експедиції Персі Фосетта, Боба Ніколса, Ларса Хафскйольда й інших мандрівників, які, подавшись на пошуки загубленого міста, не повернулися…
Перехилившись через поручні сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався.
— Лео, прийом!
— Кажи бігом, бо я вже йду, — у столиці Швеції і метро, і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю, що дає змогу з точністю до хвилин розрахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Однак у такої точності є зворотний бік. Левко знав: якщо прогавить «pendeltåg[50]», який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то на лекцію в головний кампус KTH учасно не потрапить.
— Збирай на завтра пацанів, — гукнув згори Семен.
— О’кей. Для чого?
— Поговоримо про Паїтіті.
Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині пробіглися мурашки.
— Що ти сказав?
— Що чув, Лео. Треба нарешті вирішити з літньою мандрівкою.
Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.
— Ти хочеш… — він зупинився.
— Так, саме те, що ти подумав. Якщо Ян і Ґрем будуть не проти, я… я хотів би туди поїхати.
— Лео! Ле-е-о! — гукав Ґрем, грюкаючи у двері. — Семе! Се-е-м! — тиша. — Де ви, чорт забирай?
За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стискаючи під пахвами різнобарвні пакети з чіпсами OLW і сирними кульками «Estrella». Горішків не брали, бо Семен із дитинства мав алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня може роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми й смерті. Щось подібне двічі траплялось із Семеном у Франції, після чого він більше не дивився в бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків.
Грюк! Грюк! Грюк!
— Позасинали чи що?!
Погода справді стояла «сонна»: небо затягнуло сірою тванню, дощу ніби й не було, та повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.
Зрештою десь із глибин будинку долинув тихий голос Сьоми:
— Йду… Не ламайте вхідні двері, варвари.
Спливло ще півхвилини, перш ніж двері вілли розчахнулися.
— Чого так довго? Де Лео? — забурчав Ґрем, але тут-таки забив на те, про що питав, і вирячився від здивування: — Семе, що з тобою?
У мережі є фотоприкол, на якому зображено двоє совенят: одне нормальне, інше — з потішно підігнутою лапою і якогось дідька вивернутою на 90° головою, а під ними підпис — «Я і мій брат-дебіл». Так ось, Сьома виглядав геть як той брат-дебіл. Голова вигиналася під неймовірним кутом — праве вухо практично торкалося плеча, а шия, здавалось, дзвеніла від напруження.
— Нічого серйозного, — відмахнувся росіянин.
Ґрем простягнув долоні та спробував поставити голову Семена на місце.
— Ай, ай! — заволав той. — Не чіпай! Ідіот! Болить!
Американець забрав руки.
— Добре, не буду. Але що в тебе з макітрою, бадді?
— Нерв у шиї защемило.
— Знову спав під навстіж розчиненим вікном? — Ян Фідлер, не випускаючи пакети, стягав кросівки й дивився на Сьому поблажливим батьківським поглядом: «Я ж тобі казав». Семен був фанатичним адептом здорового способу життя. Не курив, знав міру з алкоголем, не їв напівфабрикатів тощо. Та іноді перегинав палицю. Це, зокрема, виявлялось у тому, що хлопець спав із відчиненими вікнами, вкриваючись самим простирадлом. Навіть коли надворі було дуже холодно. Іноді, як-от сьогодні, такі «процедури» закінчувалися неприємностями — шийно-плечовим радикулітом.
— Та я завжди так сплю, ти ж знаєш, це не через те, це я крутнувся різко, — бурчав росіянин.
— Ну-ну. Поговори мені. Помив учора макітру й уклався нею до вікна? — гнув своє Ян.
— Ага, — зітхнувши, здався Сьома.
Чех пирхнув.
— Hlupák![51] Тепер днів зо три ходитимеш, як підстрелений.
— Та нормальок! — усміхнувся Семен. — Уже майже не щемить. Тільки вставати з ліжка важко — залежишся, а потім тільки ворухнешся — і клята шия вистрілює блискавками аж до прямої кишки… Я тому й не відчиняв так довго. Ледве сповз із лежака.
— А де Лео? Чо’ він не спустився? — спитав Ґрем.
— Він у ванній сидить, — посміхаючись, відповів росіянин.
Щось у тій посмішці насторожило мулата.
— Якого лисого він там робить о третій пополудні?
— Помідорки вимочує, — було видно, що лише завдяки титанічним зусиллям Сьома вдержує істеричний регіт за міцно стиснутими зубами.
— Які ще помідорки?
